РОЗДІЛ 2
ПРОЦЕС КРИМІНАЛІЗАЦІЇ
2.1. Законодавча техніка при криміналізації
Формулювання кримінально-правової норми є однією із завершальних стадій процесу
криміналізації. Етап формулювання норми логічно випливає з етапу її
обумовлювання, де виявляється потреба в кримінально-правовій забороні й, з
урахуванням завдань і цілей кримінально-правової політики, визначається його
змістовна сторона. Ефективність норми не в останню чергу залежить від чіткості
і ємкості її мовного вираження. Звідси випливають щонайменше два висновки.
По-перше, саме кримінально-правова політика покликана забезпечувати єдність і
спадкоємність вимог до процесу криміналізації на його різних етапах. При цьому
не можна відокремлювати питання про те, що виражає закон, від питання про те,
як він це виражає. По-друге, на стадії формулювання кримінально-правової норми
виключно важливого значення набуває проблема законодавчої техніки.
Досить значні зауваження про якість законів, необхідності послідовно, чітко і
ясно передавати законодавчу думку можна зустріти вже в Платона, Сенеки,
Цицерона. Платоном була висловлена думка про шляхи попередження злочинності й
конкретних злочинів: це розробка державою таких законів, які відвертали б від
думки вчинення злочинів тих, хто може стати злочинцем, і тим самим здійснювали
на них необхідний психологічний вплив [170].
Пізніше про це писали Ф. Бекон, Ш.-Л. Монтеск'є, Марат. Під „духом законів”
Монтеск'є розуміє інтегральний початок, що детермінує, що вбирає в себе безліч
факторів природних, тобто клімато-географічних, а також соціально-історичного,
господарсько-економічного, морально-політичного характеру, що здійснюють
багатовекторний й разом з тим сукупний причинний вплив на практику юридичної
нормотворчості, на особливості законодавств, що існують у різних державах у
різні часи [39, с.17-36].
Жан-Жак Руссо не вважав кримінальні закони безпосередньо законами в чистому
виді, вважаючи, що вони „за своєю суттю не стільки уявляють собою особливий вид
законів, скільки надають силу іншим законам” [153, с.279].
А. Фейєрбах називає кримінальний кодекс „категоричною заявою про правову
необхідність поєднання чуттєвої шкоди з протиправним діянням” [35, с.144].
Прихильником видання кримінального кодексу був Гегель. Він вважав кодекс,
перейнятий внутрішньою єдністю, більш розвинутою формою права, ніж зібрання
норм звичаєвого права або судових рішень по типу англійської системи
правосуддя. Гегель вимагав, щоб кримінальний кодекс був складений у формі,
доступній для всіх, і доведений до загальної відомості [37].
Однак піонером в галузі теорії законодавчої техніки – першим, хто здійснив її
розробку в цілому, а не окремих аспектів, – по праву вважається Ієремія Бентам.
У період з 1811 по 1831 р. ним була написана праця за назвою „Номографія”,
видана уже після смерті вченого в 1843 р. У цьому творі Бентам розглянув
переважно питання, що стосуються зовнішнього оформлення нормативних актів
(їхньої структури, мови й т.д.), а також класифікував „формальні” недоліки
законодавства (двозначність, громіздкість, безладність і ін.) [3 «Анотацію»
цієї роботи Бентама ми знаходимо в проф.Люблинского.] [130, с.3-8]. Продовжили
справу Бентама в Росії – М.А. Унковський, П.І. Люблинський, М.М. Гродзинський;
у Німеччині – Ієринг, Вах; у Великобританії – Ільберт; у Швейцарії – Штос; у
Франції – Жені. В результаті їхніх зусиль вчення про законодавчу техніку
остаточно оформилося в самостійну галузь знань.
Історія свідчить, що інтерес науки до питань законодавчої техніки пробуджується
в період масштабного відновлення законодавства, однак досягає свого піку, як не
дивно, на початку після завершення правотворчих робіт. Як правильно помітив із
цього приводу М.М. Гродзинський, у період кипучої роботи зі створення нового
права вся увага зосереджується на його сутності, у зв'язку із чим вимоги
законодавчої техніки відходять на другий план [47, с.558]. І лише пізніше вчені
починають належним чином займатися цими питаннями. Не стали винятком у цьому
плані й законодавчо-технічні аспекти сучасного вітчизняного законодавства. По
закінченні основного етапу кодифікаційних робіт, коли стали виявлятися дефекти
„другого плану”, наука внесла проблеми законодавчої техніки до порядку денного.
Результатом стало опублікування значних праць (у тому числі, колективних) за
розглянутою темою [80, с.70, 191].
Разом з тим, аналіз даних робіт показує, що в теперішній час вченим не вдалося
досягти єдності в поглядах на законодавчу техніку, як не вдалося це зробити й
попереднім поколінням юристів. Не відбулося примирення з більшості принципових
питань – про поняття згаданої техніки, її компонентів, співвідношенню зі
спорідненими категоріями й т.п. Вочевидь, що така ситуація значною мірою знижує
ефективність наукового пошуку в розглянутому напрямку, що, в кінцевому
результаті, негативно позначається на якості прийнятих нормативних актів.
В першу чергу, звернемо увагу на сформоване в науці розуміння законодавчої
техніки у вузькому й широкому смислі (так званий дуалізм у її трактуванні).
Прихильники широкого підходу намагаються осягнути поняттям аналізованої техніки
наряду з технічними операціями по створенню нормативних приписів інші
правотворчі компоненти, найчастіше – організаційно-процедурні правила
законопідготовчої діяльності. Так, Д.А. Керимов, Л.С. Явич і їхні співавтори
відзначають, що правила законодавчої техніки регулюють, серед іншого, „питання
організації законопідготовчої діяльності: створення та редагування
законопроектів, погодження їх із зацікавленними відомствами, отримання
необхідних віз та висновків, попереднє обговорення проектів, в тому числі й
всенародний
- Київ+380960830922