РОЗДІЛ 2
ОХОРОНА ПРИРОДИ ТА ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСТВА
В МАЄТНОСТЯХ ГКЦ
2.1. Проблема охорони природи та шляхи її вирішення
Стан навколишнього природного середовища великою мірою залежить від способу життя й господарювання етносу, який його населяє. Як свідчить багатовікова історія людства, корінні народи, що віками проживали й господарювали на своїй території, щедро любили землю, дбайливо охороняли її природу, мудро користувалися її ресурсами, враховуючи досвід і традиції дідів-прадідів. І навпаки, тимчасові етноси, особливо завойовники, не знаючи й не розуміючи природи чужих територій, були жорстокими не лише до людей поневоленого краю, а й до його природи, тому здебільшого завдавали їй дуже великої шкоди, деформуючи місцеві екосистеми [211, с. 240].
На жаль, земельними угіддями Галичини впродовж багатьох століть розпоряджалися чужоземні уряди: польський (1349-1772 рр., 1919-1939 рр.), австрійський (1772-1918 рр.), а також окремі землевласники - магнати, князі, товариства, спілки, інституції тощо, які регламентували використання природних угідь залежно від своїх потреб та власного інтелекту й світогляду, що загалом негативно позначилося на стані природних ресурсів і довкілля в цілому.
Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського почалося інтенсивне використання чужоземцями природних багатств Галичини. Особливо в цей період постраждали ліси, які почали нещадно вирубувати, вивозячи цінну деревину в Західну Європу.
Земля була чи не найбільшим багатством і її власники намагалися отримувати від її експлуатації якнайбільші прибутки. Наслідком такого господарювання стало нещадне винищення великих територій лісів та значне скорочення в них видового біорізноманіття рослинності й поголів'я цінної звірини [211, с. 240].
Тому саме життя вказувало завойовникам на необхідність бережливого ставлення до природи. Так, відомо, що ще в 1423 р. польський король Владислав Ягайло видав указ про охорону тварин, який, окрім врегулювання питань власності в галузі мисливства, мав і природоохоронні пункти. Наступний указ короля Ягайла (1432 р.) стосувався охорони цінних деревних порід (тиса ягідного) і лісів загалом.
В указах, зокрема, стверджувалося, що з весни й до початку осені ніхто не мав права починати полювання; на порушників накладався штраф у розмірі трьох гривень, а також "якщо у кого в маєтку є поселення бобрів, той не повинен законно сам і не пускати інших руйнувати ці поселення, орати не ближче, ніж можна докинути палку..." [316, с. 27-28]. Ці положення короля Ягайла були також представлені в новій редакції Першого Литовського Статуту короля Сигизмунда Першого в 1529 р., який визначав право земельного володіння в краї [316, с. 28].
Це були перші природооронні декрети в Карпатах. Пізніше тут діяли прийняті в 1782 р. і 1807 р. австро-угорські універсали щодо ощадливого господарювання на землях Галичини [224, с. 149].
Особливо нещадна експлуатація галицьких земель польськими магнатами розгорнулася після підписання Люблінської унії в 1569 р. Виснаження земель супроводжувалася жорстокою її експлуатацією. Певна відмінність у традиціях, культурі та релігії призвела до розвитку антагонізму і виникнення жорстоких конфліктів між етносами [211, с. 241].
Традиційними формами господарювання з давніх давен до середини ХVІІІ ст. у Галичині були різні галузі сільського господарства: землеробство, лісівництво, мисливство, рибальство, бджільництво тощо. З ХVІІІ ст., з початком активного розвитку промисловості, відкриттям і розробкою родовищ солі, заліза, вугілля, нафти все більшої ваги в суспільному виробництві краю набувають нові, небезпечні для довкілля форми господарювання. З розвитком суспільних відносин, масовим зростанням новітньої техніки, матеріального виробництва, розширенням науково-технічного прогресу й технічної революції відбулися глобальні зміни у всіх сферах життя краю, у тому числі і в галузі природокористування.
У ХІХ ст. Східна й Західна Галичина були об'єднані в Королівство Галичини і Лодомерії, яке входило до складу Австро-Угорської імперії. Галичина мала обмежену внутрішню автономію та Крайовий Сейм - представницький орган у парламенті країни, більшість у якому складали поляки [386, с. 176].
Унаслідок промислової революції в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях почався інтенсивний розвиток фабрично-заводської промисловості. Однак соціально-економічна політика австро-угорського уряду мала тут колоніальний характер [303]. Галичина залишилась аграрно-сировинним придатком промислово розвинутих центральних регіонів Австро-Угорщини. Тут у першу чергу розвивалися видобувні галузі: нафтова, вугільна, лісопильна, соляна та ін.
З освоєнням у 1887 р. технології глибинного буріння Галичина зайняла важливе місце у світовому видобутку нафти. Якщо в 70-х рр. ХІХ ст. видобуток нафти становив 20 тис. тон, на початку 90-х - 40 тис. тон. [427, с. 159], то в 1900 р. - уже 326 тис. тон [338, с. 206]. Солевидобуток у солеварнях краю (Калуша, Косова, Стебника) становив 146 тис. тон [338, с. 206]. На шахтах Золочівського, Снятинського, Коломийського повітів видобували буре вугілля [322, c. 20]. Особливо важливою галуззю промисловості була заготівля деревини, яка здебільшого надходила на деревообробні заводи Австрії та Угорщини або експортувалась як сировина до Німеччини, Франції та інших країн Західної Європи.
У результаті таких інтенсивних темпів розвитку видобувної та заготівельної промисловості в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбулися великі зміни в природному середовищі краю. Високий рівень промислового виробництва зумовив широке залучення до господарського обігу нових найрізноманітніших природних ресурсів. Широких масштабів набули технологічні процеси розорення ґрунтів, вирубування та випалювання лісів, видобутку корисних копалин, інтенсивної ек