РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ АСПЕКТИ СПОРІДНЕНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НЕОКЛАСИКИ
З АНТИЧНИМ КЛАСИЦИЗМОМ
Перед українським літературознавством (як вітчизняним, так і діаспорним) вже
протягом кількох десятиліть стоїть питання належного потрактування творчої
спадщини групи київських поетів 20-х років ХХ століття – неокласиків. І як не
дивно, незважаючи на пильну та неослабну увагу філологів до цього явища,
досьогодні ще жива традиція заперечувати український неокласицизм.
Так, Ю.Шерех (Шевельов) у руслі боротьби за «національно-органічний стиль»
[293] намагався довести цим самобутність української поетичної думки навіть
ціною її штучного відсічення від європейського літературно-естетичного
контексту. Наш сучасник Ю.Ковалів стверджує, що на творчість поетів «п’ятірного
ґрона» «не варто накладати […] невідповідну їм матрицю неокласицизму» [137;
30], та й взагалі, на його думку, в українській поезії «важко знайти твори, які
б відповідали жорстким вимогам класицизму як замкненої в собі
художньо-стильової системи з притаманними їй рисами раціоналістичного мімесису,
з нахилом до статичності, до пластичності, а не музичності, до симетрично
врівноваженої версифікації» [135; 6]. Вважав, що неокласицизм «треба приймати
як окреслення історичне, а не стильове» і діаспорний дослідник І.Кошелівець
[24; 13].
Д.Наливайко пояснює це непорозуміння тим, що за вихідну базу суджень про
«класицистичність» неокласиків береться класицизм ХVІІ ст., власне, його
нормативна модель, викладена в «Поетичному мистецтві» Буало, «але ж класицизм
аж ніяк не зводиться до художньої системи, викладеної останнім […]. Це лише
одна з його модифікацій, одна з багатьох класицистичних течій, що їх знає
історія європейської художньої культури» [194; 3-5].
Сучасні дослідники європейського класицизму диференціюють кілька якісно
відмінних різновидів класицизму: ренесансний (переважно латиномовний),
класицизм доби абсолютних монархій, просвітницький класицизм, а також говорять
про класицистичні рефлексії в нових літературах (див. праці О.Галича, М.Зерова,
М.Над’ярних, Д.Наливайка, Г.Сивоконя, П.Хропка, Д.Чижевського, М.Шаповал та
ін.). Окремі зарубіжні літературознавці (I.Kajanto, J.Cuddon) доповнюють цей
перелік класицизмом римським, орієнтованим на грецьку класику. А наш
співвітчизник Д.Наливайко зараховує до основних європейських “класицизмів”
такі: античний, грецький, римський, ренесансний, просвітницький – і зазначає,
що наближають їх одне до одного, як і до неокласицистичних течій ХХ ст., «такі
фундаментальні художньо-стильові інтенції класики, як превалююча пов’язаність
зі сферою раціонального, а не емоційно-інтуїтивного, духовна дисципліна й воля
до подолання безформності й хаотичності, чітка структурна організація, тяжіння
до пластичного й виразного образу, до відкритого та ясного стилю» [194; 5].
Незаперечна наявність (звичайно, у більшій чи меншій мірі) у творчості
М.Рильського, М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Юрія Клена усіх цих ознак,
які в цьому випадку виконують стилетворчу функцію, і дозволяє більшості
сучасних літературознавців говорити про неокласику 20-х років ХХ ст. як про
естетичне явище класицистичного типу (дослідження О.Астаф’єва, М.Борецького,
О.Гальчук, Г.Вервеса, О.Вишневської, М.Моклиці, В.Моренця, М.Неврлого,
Л.Темченко, М.Шаповал та багатьох інших). Усі вони аналізують специфіку
українського варіанту неокласичного стилю, простежують типологічні та генетичні
зв’язки неокласики зі світовою класикою, досліджують джерела та рівні рецепції
й трансформації українськими неокласиками класичних образів, мотивів і структур
античного, середньовічного, ренесансного, «новочасного» походження.
Для нашого дослідження актуальним є виявлення саме таких зв’язків неокласики з
античністю, які зумовлені спільним для них обох класицистичним «знаменником»,
що дозволить нам більш аргументовано говорити про спадкоємність цих явищ, попри
їхню значну часову та просторову дистанційованість.
2.1. Українська неокласика й античний класицизм: типологічні паралелі
Відомо, що українські неокласики були виховані на традиціях філологічної школи
Б.Перетца, з якої вийшли відомі науковці О.Дорошкевич, С.Маслов, І.Огієнко,
В.Петров, Б.Якубський та інші, й історико-філологічної школи О.Веселовського.
Тому цілком закономірно, що важливість навчання у класиків, необхідність
засвоєння найвищої культури «нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і
в її основах» [101; 575] неодноразово підкреслювалася і послідовно
культивувалася кожним із них. На формування художньо-естетичних поглядів
неокласиків античність мала вагомий вплив: вихованці Київського університету, з
давньоримських зразків починали як перекладачі (М.Зеров і М.Рильський), античні
теми й форми, образи й жанри, мотиви й сюжети пронизують і оригінальну творчу
спадщину всіх неокласиків.
Типологічно українська неокласика у найвищих своїх проявах наближається до
елліністичної та римської античності (те, що О.Лосєв називає
елліністично-римською свідомістю). Про таку спадкоємність свідчать як певні
паралелі в літературно-мистецькому житті двох епох – віку Августа (І ст. до н.
е. – І ст. н. е.) і кінця 10-х-20-х рр. ХХ ст. на Україні, так і конкретні
естетико-поетологічні сходження, закорінені в класицистичне «підґрунтя».
У Римі після періоду громадянських війн і встановлення одноособової влади
Августа, а в Україні – по закінченні Першої світової війни, революції та
короткого періоду УНР наступає час мистецького розквіту: у Римі – так званий
«золотий вік», а у вітчизняному мистецтві – відродження ХХ ст., що було
розстріляно.
Про близькість настроїв і почувань римських авторів
- Київ+380960830922