РОЗДІЛ 2
М.М. Амосов як людина, вчений та науковий лідер
2.1. М.М. Амосов як людина та педагог
Для того, щоб зрозуміти, як відбувалося становлення М.М. Амосова як вченого,
необхідно простежити його життєвий шлях.
Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 р. в с. Ольхово Архангельської
губернії (нині – Вологодська область). Мати вченого – Єлизавета Кирилівна, була
освіченою жінкою, яка закінчивши акушерське училище в Петербурзі, працювала
акушеркою в селі, неподалік від Череповця. Його батько воював, а коли
повернувся, незабаром залишив сім’ю [28]. Як зазначав Микола Михайлович в
автобіографії, жили вони дуже бідно, але його мати ніколи не брала подарунків
від породіль і залишилася для сина прикладом на все життя. Після школи М.
Амосов закінчив Череповецький механічний технікум за спеціальністю
«теплотехніка», після чого працював на електростанції при лісопильному заводі.
Будучи людиною творчою, він сконструював пристрій для штабелювання дошок. У
1934 році вступив на енергетичний факультет Заочного індустріального інституту.
Навчаючись там, почав працювати над проектом літака з паросиловою установкою.
Звістка (того ж року) про смерть матері наштовхнула Миколу Михайловича на ідею
конструювання штучного серця, що стало однією з причин, які врешті привели
Амосова до занять біологічною та медичною кібернетикою. Розуміючи, що для
втілення цієї ідеї в життя потрібне глибоке знання біології, Микола Амосов
вирішив вступати на біологічний факультет Ленінградського університету. Але на
вступні іспити він спізнився, і його перша дружина, яка навчалася в
Архангельському медичному інституті, запропонувала вступати до її навчального
закладу. Таким чином, до Архангельського медінституту Микола Михайлович
вступив, пропрацювавши три роки техніком на заводі, навчаючись в Заочному
індустріальному інституті. Обидва з відзнакою закінчив у 1939 році, причому
перші два курси медінституту закінчив за один рік. Було бажання займатися
фізіологією, продовжити навчання в аспірантурі, проте можливості не було. Тому
потрапив Микола Амосов у хірургію і захопився нею настільки, що вона стала його
«стражданням і щастям» на все життя.
У 1940 році він працював ординатором-хірургом міжрайонної лікарні в Череповці,
робив операції на органах черевної порожнини. Під час війни М.М. Амосова
призначили головним хірургом у пересувний польовий госпіталь, де він пройшов
війну з Німеччиною та Японією, прооперувавши 40 тисяч поранених. Був
нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня (1944), Червоної зірки
(1944, 1945). Він займався лікуванням вогнепальних переломів стегна і поранень
суглобів, навіть розробив свої методи операцій. У канцелярській книзі від руки
написав першу кандидатську дисертацію, представив її в Московський медінститут,
але оскільки до того дисертацій ніколи не бачив, не дивно, що експерти її
забракували [28]. Взагалі Микола Михайлович написав на війні три дисертації,
останню з яких, на тему «Поранення колінного суглоба», захистив у 1948 році,
під час роботи в Брянську головним хірургом області. Там же захистив і
докторську дисертацію з хірургії легень.
У 1952 році М. Амосов на запрошення О.С. Мамолата – директора Інституту
туберкульозу ім. Ф.Г. Яновського – переїхав до Києва. Треба зазначити, що
Київський туберкульозний інститут був створений ще 1922 р. Одним з ініціаторів
його організації, науковим консультантом і керівником Ученої ради був професор
Ф.Г. Яновський. У 1928 р. ця установа отримала назву Українського
науково-дослідного інституту (НДІ) туберкульозу імені академіка Ф.Г.
Яновського. У зв’язку з розширенням діяльності інституту він був перейменований
в Український (1961), згодом (1965) – Київський НДІ туберкульозу і грудної
хірургії ім. Ф.Г. Яновського, 1992 р. – в Український НДІ фтизіатрії і
пульмонології імені академіка Ф.Г. Яновського. Увесь цей час інститут був
підпорядкований Міністерству охорони здоров’я України, а з вересня 1993 р.
увійшов до складу Академії медичних наук (АМН) України і сьогодні зветься
Інститутом фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського АМН України. Професор
О.С. Мамолат був директором інституту з 1936 по 1940 рр. та з 1946 по 1979 рр.
З кінця 1952 р. інститут почав широко розвивати резекційну хірургію легень,
спочатку при туберкульозі, а потім – при неспецифічних захворюваннях легень і
пухлинах, чим займалися академік М.М. Амосов, професор Г.Г. Городенко та
професор І.М. Сліпуха. Вони є одними з піонерів упровадження анестезіології і
реаніматології у колишньому СРСР. З 1955 р. на базі інституту була організована
перша в країні кафедра торакальної хірургії, а згодом ще одна кафедра –
анестезіології.
Починаючи з 1972 року, в інституті були впроваджені в практику селективна
коронарографія й аорто-коронарне шунтування при лікуванні ішемічної хвороби
серця. Подальшому розвиткові кардіохірургії сприяло виділення зі складу
інституту в 1982 році самостійного Інституту серцево-судинної хірургії, що нині
також входить до складу АМН України та з 2004 р. носить ім’я першого директора
Інституту – академіка М.М. Амосова [29].
Отже, з 1955 року Микола Михайлович почав займатися хірургією серця [16]. Того
року вперше саме в Києві він зробив операцію на серці.
У 1957 році на конгресі хірургів у Мексиці Амосов, побачивши операцію на серці
з апаратом штучного кровообігу (АШК), захопився думкою про застосування такого
приладу у себе в клініці. Оскільки купити апарат було неможливо, він розробив
свій проект, який незабаром реалізували на заводі. У 1959 році з його допомогою
вдало прооперували хлопчика з важкою природженою вадою серця. Пізніше з
викор
- Київ+380960830922