РОЗДІЛ 2
БУКОВИНСЬКИЙ КИЛИМ ЯК ТРАДИЦІЯ
2.1. Етнорегіональна специфіка Буковини та її вплив на формування килимарства
Питання впливів кроскультурних процесів та міжетнічних зв’язків є важливим
аспектом досліджень різноманітних проявів народної творчості, традиційної
матеріальної культури. Наявність цих чинників може неоднозначно сприйматися
середовищем, на терені якого вони діють, і призводити до різних результатів. З
точки зору М. Станкевича, Україна ”займає особливу перехідну територію”, що
позначається на усіх сторонах життєдіяльності народу, „звідси наше народне
мистецтво і нашу культуру загалом однаковою мірою характеризують взаємозв’язки
діаметрально протилежних напрямів Сходу-Заходу” [53, 176]. Ці процеси впливали
й на формування українського килима. Так, Б. Крижанівський, розглядаючи впливи
західно-європейської та східної традицій на український килим, відзначив чітку
спорідненість мистецтва та культури Західної України з південними слов’янами та
румунами, котрі, водночас, тісно контактують з Малою Азією: „Килими дуже
яскраво підтверджують цей культурний зв’язок Західної України з Балканами й
Малою Азією. Тут вже доводиться говорити не про запозичення, а саме про той
зв’язок культур, при якому виробляються близькі та навіть спільні форми” [2,
43].
Етнограф Хв. Вовк зауважує, що „за посередництвом Галичини та Бессарабії
виробництво українських килимів стикається з таким самим виробництвом у
Румунії, Болгарії та Сербії” [54, 75]. Ця концепція зазнала критики у
радянському мистецтвознавстві, яке дотримувалось тієї точки зору, „що мистецтво
кожного народу ... пов’язане насамперед з історією та побутом самого народу і
розвивалось на базі його соціально-економічних і культурних умов у
безперервному зв’язку з навколишньою природою” [17, 33]. У монографії
„Українські народні килими” (1966) А. Жук схиляється до думки, що подібні
цілеспрямовані паралелі нівелюють роль народу у створенні власної традиції,
ставлять його у залежність від зовнішніх впливів й стверджує, що „теорії про
походження українського килимового орнаменту від орнаментики країн Сходу і
Заходу не є результатом переконливих наукових досліджень їх авторів, а
запозичені ними з теоретичних праць західноєвропейських та українських
буржуазних дослідників народного мистецтва” [17, 33]. Буковинське килимарство
дає можливість розглянути правдивість обох позицій, оскільки внаслідок
полікультурних контактів на території Буковини тісні взаємовпливи з іншими
етнотрадиціями якнайкраще виявляються. Їх докладний огляд дозволить наочно
визначити середовище побутування килимарства й допоможе всебічно висвітлити
коло його формотворчих орієнтирів.
Значення середовища для становлення народної культури відіграє ключову роль.
Тут, згідно із О.Салтиковим, виділяється три чинники: умови життя народу на тій
чи іншій території, доля народу, „від якої залежить характер народу”, а також
його звички, з яких „народжується характер, який і визначає творчість народу”
[55, 51, 52].
Займаючи невелику територію, Буковина представляє дуже неоднорідний ареал
локалізації різних етнографічних традицій, у якому серед євреїв, німців,
поляків та інших національних меншин домінуючою є комунікація румунської,
молдавської й української культур. З середини ХІІ ст. Буковина входить до
складу Галицького і, згодом, Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. ця
територія ввійшла до Молдавського князівства, в ХVIст. — до Туреччини, в 1774
р. — до Австрії (Хотинський повіт у 1812 р. був анексований Росією). У
листопаді 1918 р. вся Буковина стала провінцією Румунії [56, 337].
Історична територія Буковини сьогодні одночасно входить до складу України
(Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина, розташована у межах
Сучавського повіту). Згідно з адміністративним районуванням, межі Північної
Буковини відповідають нинішнім кордонам Чернівецькій області, яка включає також
частину Бессарабії — її колишній Хотинський повіт. На карті етнічного складу
населення Північної Буковини ХІХ — поч. ХХ ст. за Я. Кожолянко (Рис. 2.1.)
продемонстровано розподіл національних компонентів у цьому регіоні, згідно з
яким український коефіцієнт значно переважає румунський та молдавський.
Комплексну та більш детальну, у масштабах усієї Буковини, ситуацію етнічного
складу показують австро-угорські картографічні документи 1910 р. (Рис. 2.2.).
Відображена в них динаміка підтверджує концепцію розподілу етнорегіону на
північну та південну частини, головний вектор розмежування обумовлюють саме
співвідношення українського та румунського населення. Як зазначає Н. Кабузан, у
1857 — 1931 рр. питома вага українців на Буковині зменшилася з 42,2 % до 32,9 %
і тільки у Північній Буковині вони, як і раніше, абсолютно переважали [57, 84].
Водночас, цю визначеність на тлі багатонаціональних нашарувань ускладнює
локалізація всередині самих названих територій, що зумовлена сусідством з
іншими етнічними землями, взаємопроникнення з якими виявляє місцеві відмінності
в буковинській культурній традиції. Стосовно Північної Буковини, за цим
документом розрізняють Буковинське Поділля (Заставнівський та частина
Хотинського районів Чернівецької області), Верхнє Буковинське Покуття
(Кіцманський і частково Новоселицький райони Чернівецької області), Буковинське
Прикарпаття (Сторожинецький, Глибоцький, частина Вижницького й Кіцманського
районів Чернівецької області), Буковинська Гуцульщина (Путильський, частково
Вижницький райони Чернівецької області), Нижнє Буковинське Попруття — територія
проживання молдавського населення (частково займає сучасні Новоселицький та
Глибоцький райони Чернів
- Київ+380960830922