РОЗДІЛ 2. ЖАНРИ МАЛЯРСТВА І ГРАФІКИ ГАЛИЧИНИ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. У КОНТЕКСТІ ІСТОРИКО- ТЕОРЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ РОМАНТИЗМУ
Романтизм постає в європейській культурі як широкомасштабне явище, яке з
середини ХVІІІ – і до середини ХІХ ст. об’єднало під своїми гаслами
найрізноманітніші сфери духовного життя: літературу, музику, образотворче
мистецтво, архітектуру, філософію і, навіть, науку (історіографію,
політекономію, право, психологію тощо) [103, с. 563]. Його багатогранність і
розгалуженість нагадують інші великі епохи європейської культури:
середньовіччя, ренесанс, бароко, Просвітництво [90, с. 9]. Універсалізм і
„впливовість” романтизму як напряму естетичної свідомості є незаперечними та
найбільш характерними його ознаками. Він постає продуктом надзвичайно
бурхливого часу, однак, розвиваючись, він і сам почав впливати на хід історії.
Замість занепаду впливу романтизму в середині ХІХ ст. відбулося зворотнє явище:
художників починають хвилювати і надихати досягнення їх попередників [242, с.
33]. Неоромантизм і символізм кінця ХІХ ст., що генетично та типологічно
пов’язані із романтизмом, продовжили розвиток тих естетичних проблем, які були
порушені ще в період романтизму.
Історія вивчення романтизму така ж сама складна і суперечлива, як і її предмет.
Дослідники давно розділилися на тих, хто розглядає романтизм із точки зору
методичного прагматизму, прагнучи дати цьому художньому напряму визначення у
формі загального поняття, схематизувати його, виділяючи одні його риси, але
заперечуючи інші (особливо негативно позначився поділ романтизму на два крила:
„прогресивний” та „реакційний”) [139, с. 49], та тих, хто вбачає у ньому, перш
за все, нову, суб’єктивну творчу свідомість, історично спрямовану, звернену в
бік пізнання і відтворення якнайширших явищ дійсності. У цьому контексті
набуває вагомості вивчення історії національних романтизмів, актуалізується
необхідність досліджень романтизмів східноєвропейських країн. На думку
А.Ізєрґіної, множинність романтизму постає „його першою та найбільшою
ґенетичною ознакою” [54, с. 53].
При всій спільності загальних естетичних категорій і творчих принципів
романтизму, у його межах спостерігаються яскраві відмінності, а, іноді, й
протилежні підходи до формулювання і розв’язання головних художніх проблем, до
використання засобів виразності, розуміння форми тощо. Ці відмінності
відображають, власне, національні особливості романтизму. У цьому розділі ми
заакцентуємо на основних теоретичних проблемах мистецтва епохи романтизму та
висунутих у процесі розвитку художньої творчості ціннісно-естетичних
категоріях, які знайшли своє відображення в українському образотворчому
мистецтві Галичини першої половини ХІХ ст.
2.1. Історичні етапи та філософсько-теоретичні аспекти розвитку європейського
романтизму
Дати вичерпне визначення романтизму як особливому світовідчуттю, духовній
позиції, а також особливому творчому методу та художньому напряму однією
дефініцією є завданням нездійсненним. Як зазначає В.Воґан, „дискусії можуть
вестися навколо значення терміну „романтизм”, але вони не мають змісту щодо
реальності історії самого явища” [243, с. 9]. Найбільш переконливо, на нашу
думку, принципові ознаки романтизму виявляють себе у зіставенні з класицизмом.
Порівнюючи між собою ці два, безумовно, споріднені явища, у наших знаннях про
них кристалізуються їхні ж характерні риси, набувають об’ємності, виразності та
точності їх стилістичні контури та духовно-естетичні вартості.
Хоча „романтизм не прийшов на зміну класицизмові, оскільки ці напрями довший
час розвиваються паралельно” [108, с. 12-13], він, все-таки, з’явився у
західноєвропейській культурі як антипод класицизму як стилю і класики як форми
художньої свідомості загалом.
Етимологію поняття класики виводять із давньоримських часів, коли під терміном
classicus мали на увазі „першу оподатковувану верству людей, отже, щось вище,
відокремлене, ексклюзивне, можна сказати – аристократичне” [108, с. 17]. Ця
дефініція розкриває також художньо-естетичну сутність мистецького продукту
такого типу. Класичний твір означає – досконалий, традиційний, перевірений
часом. Такими якостями, на думку адептів класицизму, володіло мистецтво
греко-римської античності, яка стала „канонічною системою” [2Термін, так як він
використовується в даному контексті, був запропонований Ю.М.Лотманом: Лотман
Ю.М. Каноническое искусство как информационный парадокс // Статьи по семиотике
культуры и искусства.–Санкт-Петербург: Гуманитарное агенство „Академический
проект”, 2002.–С. 314. Хоча в цьому значенні ним послуговувався ще
В.М.Жирмунський. Див.: Жирмунский В.М. Немецкий романтизм и современная мистика
/ Предисл. и коммент. А.Г.Аствацатурова.–СПб.: Аксиома, Новатор, 1996.–С. 132.
] для класицизму ХVII, XVIII та ХІХ ст.
Класицизм кінця XVIII – початку ХІХ ст. і сам склався як новітня канонічна
форма мистецтва внаслідок „виконання”, дотримання, а не порушення певних правил
у процесі творчості [80, с. 315]. Він виробив уніфіковану систему вартостей, в
якій діють сталі закони, що дозволяють створювати довершені художні образи.
Варто зазначити, що у цьому криється одна з найбільш принципових відмінностей
між класицизмом і романтизмом. Класицизм належить трактувати „як плід
колективної художньої свідомості” [113, с. 137], тоді як романтизм виступає
формою художньої свідомості, яка відштовхується від емансипованого
індивідуального начала.
Однак той європейський класицизм, якому протиставив себе романтизм, уже не був
поетично-універсальним методом гармонізації на полотні „переживань, почуттів і
знань” [Цит
- Київ+380960830922