РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ М. БОЙЧУКА ЯК МИТЦЯ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО РУХУ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Проблема національної самосвідомості в Україні порубіжної доби та вплив духовної атмосфери Львова на визначення мистецьких спрямувань М.Бойчука
Син хлібороба з подільського села Романівка на Тернопільщині М. Бойчук з'явився у Львові у 1898 році, аби розпочати професійне навчання у тамтешнього митця Ю.Панькевича, який дав згоду стати вчителем здібного селянського хлопця. Згідно періодизації, розробленій видатним українським істориком
М. Грушевським, це був третій період українського національного відродження, що розпочався з 80-х років ХІХ століття. Першу стадію цього руху, основою якого була національна самосвідомість, або, за термінологією М. Грушевського, розвиток ідеї націоналізму [414, с. 13], вчений, розпочавши з кінця ХУІІІ століття, доводив до часу утворення Кирило-Мефодіївського братства, другій відвів період після арешту "братчиків" у 40-х роках ХІХ століття до 1870-х років. Ця схема в цілому співпадає з сучасною періодизацією, визначеною одним з найбільших авторитетів в зарубіжному історичному українознавстві І.Лисяком-Рудницьким [281], а серед сучасних українських авторів - В.Сарбеєм [414, с.5-16].
Третій період, що характеризується могутнім спалахом національного відродження, особливо в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, В.Сарбей називає загальнонародним. Саме тоді український народ, перебуваючи під владою двох імперій - Російської та Австро-Угорської, спрямовує свої зусилля на боротьбу за свою свободу, успішний розвиток як нації в усій широті понять про національне життя, включаючи суспільно-економічні, політичні, культурні потреби.
Головним регіональним осередком формування масової української національної свідомості в цей чвертьстолітній період стала Східна Галичина з центром у Львові. "Не будемо заглиблюватися в аналіз прихованих причин і далекосяжних цілей політики правлячих кіл Австро-Угорської монархії щодо українства, - писав В.Сарбей, - однак залишається фактом, що українська мова та українська культура тут не переслідувалися" [414, с. 11]. В 70 - 80-х роках ХІХ століття, в той час як на іншій частині України, що знаходилась під владою Російської імперії, діяв виданий 1863 року циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкування книжок українською мовою, а з 1876 указ самого російського імператора Олександра ІІ про заборону ввезення будь-якої друкованої продукції українською мовою з-за кордону, у Львові досить активно працювали українські видавництва, виходили в світ українські газети й журнали. "Тому діячі всеукраїнського національного руху, - відзначав В.Сарбей, - мали підстави назвати Східну Галичину на рубежі ХІХ і ХХ століть "українським П'ємонтом" (за аналогією з відомою італійською провінцією, яка стала центром національно-визвольної боротьби за возз'єднання всіх італійських земель у єдиній державі). Східна Галичина, де більшість населення становили українці, поступово перетворилася на могутній генератор ідей національного визволення та возз'єднання всіх українських земель по обидва боки австро-угорського кордону" [414, с. 11-12].
Особливу роль у створенні сприятливих умов для масового поширення духовного відродження відіграло товариство "Просвіта" - одне з найстаріших громадсько-культурних об'єднань Східної Галичини, народжене потребами національно-культурного життя українців у другій половині ХІХ століття. Ставлячи ступінь поширення національної самосвідомості в залежність від освіченості мас, засвоєння ними наукових знань про історичне минуле, яке жило в народному світогляді у формі легендарних переказів, "Просвіта" створювала численні читальні в сільській місцевості, "Просвіта", що з'явилася не за наказом зверху, а волею народу, увібравши його дух, прагнення, віру, чимало зробила для патріотичного виховання українців, формування почуття національної гідності, свідомості, протистоячи насильницькій полонізації та русифікації, відстоюючи право української культури і нації на соборність і державність.
Своєрідним засобом єднання України в мислячий, свідомий себе організм на початку ХХ століття стала українська греко-католицька церква на чолі з галицьким митрополитом Андреєм Шептицьким, який з 1900 року став главою УГКЦ. "Якщо взяти до уваги, - писав львівський історик І.Гель, - що Галичина в новітній історії України була духовною митрополією загальноукраїнського національного відродження, то не помилимося, якщо скажемо, що діяльність УГКЦ в цій ситуації набула загальноукраїнського значення" [116, с. 136]. "Греко-католицька церква, - наголошував І.Лисяк-Рудницький, - стала тісно пов'язана з боротьбою України за незалежність" [116, т.1, с.477].
У пошуках шляхів до консолідації нації митрополит розвинув цілу концепцію "Рідної хати" (України) і "Рідної матері" (української церкви). Причину втрати українцями єдиної колиски ("Рідної хати") митрополит вбачав у поширенні поміж ними незгод, розбрату, різнопартійності, що шкодять національній справі, вчив долати пристрасті, виховувати в собі почуття "християнської праведності". Шептицький "обстоював думку, що лише та нація може бути духовно сильною і мати вплив на інші народи, яка, репрезентуючи ідею універсального значення, залишає слід у культурі християнського світу" [555, с.15]. Митрополит дійшов висновку, що саме таку роль "було визначено й Україні, яка прийняла нероз'єднане християнство, вміло пов'язала його із своєю дохристиянською культурою і створила особливий тип християнства на Сході Європи - українсько-слов'янський" [555, c.15]. Проте з часом єдність народу й релігії була втрачена: "відцентрові сили в християнському житті країни виявилися сильнішими, ніж доцентрові й об'єднавчі" [555, c.15]. Шептицький закликав до консолідації нації, надаючи особливого значення мові, зростанню національної свідомості, гідності, волі до об'єднання та утворення своєї держави. Всі ці ідеї знайшли відображення в його пасторській діяльност
- Київ+380960830922