РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФІЯ ПРАВА С. ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА
2.1. Домінуючі інтенції філософсько-правової думки
Західної Європи в добу С. Оріховського
Сьогодні в науковому середовищі мабуть не виникатиме дискусії з приводу
твердження про те, що Відродження заслуговує звання пан’європейського явища,
тобто такого феномена, який протягом XIV – XVII століття охопив увесь
європейський простір. Площину впливу ренесансних ідей та концепцій можна
ілюструвати вертикально-горизонтальною системою координат, у якій вісь абсцис
відображає територію західноєвропейських держав і, як відомо, географічна карта
впливу Відродження мала тенденцію з кожним наступним століттям розширювати свої
умовні кордони; вісь ординат відображає сфери культури та життєдіяльності
європейської спільноти, у яких консеквентно відбулись вагомі ренесансні
перетворення: філологія, риторика, етика, поетка, історія, філософія, теологія,
натурфілософія, природознавство, архітектура, мистецтво тощо. Дискурс досі може
виникати з приводу питань періодизації епохи Відродження, динаміки її розвитку,
часових рамок зародження, апогею розквіту та її завершення, класифікації на
регіональні та національні Відродження, окремих їх характеристик, однак варто
погодитись із думкою, що Ренесанс був не в одній, а в усіх країнах, й кожна
переживала його по-своєму і хронологічно, і по суті [136, с. 5].
Безумовно, західноєвропейській історико-правовій думці не довелось залишитись
параліпоменою такого масштабного генезису, а тому вважаємо доцільним згрупувати
та проаналізувати основні характерні ознаки епохи, ідеологічні течії,
загальносуспільні настрої, які домінували у ренесансному середовищі та мали
вплив на формування правових концепцій.
“Аналіз культури мислення того часу (XV – XVI ст.), – характеризує епоху
сучасний дослідник В. Ільїн, – показує “виснаженість” середньовічного
інтелектуалізму, в якому радість розумного пізнання затьмарюється догматизмом
схоластики, інквізицією, жорстокостями релігійних війн, “придушенням”
науково-пошукової і людинознавчої думки” [82, с. 8].
Еволюція від тео- до антропоцентризму запропонувала діаметрально протилежні
середньовічним світоглядні орієнтири. У центрі пізнання на зміну Богові, який у
доренесансну еру схоластичним ученням ставився вище понад усе, вважався метою
всіх форм і утворень світу, постала Людина, яка у новому трактуванні не
сприймалась менш вартісною та гріховною, а у деяких можливостях й діях
підносилась до рівня Бога, зокрема у зв’язку із можливістю творити, активно
діяти для задоволення земних тілесних інтересів. Не випадково саме в добу
Відродження було вироблено геометричну концепцію лінійної перспективи, яка
використовувалася в образотворчому мистецтві видатними художниками епохи і
створювала сприятливі умови для суб’єктивного сприйняття об’єктивної дійсності,
оскільки антропоцентризм зумовив позицію людини (суб’єкта) центром пізнання із
максимальним зацікавленням проектора до тілесного начала [91, с. 72].
Усвідомлюючи соціальний характер свого буття, як зазначає Л. Рижко, людина доби
Відродження прагнула також не бути поглинутою соціумом і розвивала в собі
індивідуалістичні якості, прагнула випередити інших у якомога ширшому колі
справ [232, с. 68]. Отже, пропагувалась творча сутність людини, яка нікого не
наслідує: ані Бога, ані природу; вона сама по собі діяльна, а виявляється в
основному рукотворно або ремесленно [91, с. 78].
Відродження підкреслювало цінність природи і значення земного життя, а Людина
ставала одночасно і критерієм, і призмою сприйняття навколишнього світу
(суб’єктивність людини власне і зумовила антропоцентризм). Водночас Бог, який у
середньовічну епоху відігравав роль абсолютної особи (суб’єкта), все більше
ставав трансцендентним та відсувався до самих основ світобудови, “втрачав свої
антропоморфні риси і перетворювався на філософський абсолют, на неуособлене
духовне начало” [161, с. 87]. Як бачимо, центр уваги ренесансних мислителів
перемістився від теми абсолютної свободи Бога і створення Богом світу з нічого
до ідеї співвічності Бога і світу та його злиття із законом природної
необхідності [136, с. 42].
Аподиктичним сьогодні вважається і той факт, що епоха Відродження – це етап
звернення до неперевершених шедеврів античної культури, воскресіння та
переродження тих ідей, концептуальних підходів світосприйняття та зразків
людського самовиявлення, які були характерними для Античних часів. Прагнучи
максимально використати позитивні елементи і античності, і середньовіччя, епоха
Ренесансу від першого перейняла естетичну увагу до всього тілесного, природного
(в особливій мірі було сприйнято захоплення людським тілом), а від другого –
успадкувала розуміння людини як одухотвореної особистості, що захистило її від
вульгарного матеріалізму [91, с. 70].
Отже, “новонароджене” протягом XIV – XVI ст. у духовно-інтелектуальній,
творчо-діяльній та політико-правовій сферах євроконтиненту масове захоплення
античною культурою стосувалось не тільки її естетичного аспекту, прагнення
прекрасного. Відродженню підлягали ще важливіші об’єкти – “вся повнота життєвих
проявів людини та погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви” [209,
с. 52].
Вибух антропоцентризму в лоні ренесансної цивілізації детонував розвиток
гуманізму, який проголошував людину найвищою цінністю, пропагував її право на
творчість, свободу і щастя, знаменував собою переворот у всій культурі та
світогляді європейського людства [91, с. 73]. Зародження фрагментарних
гуманістичних тенденцій прослідковується ще в античності та середньовіччі,
однак саме в епоху Відродження вони еволюціонували у комплексну ідеологічну
- Київ+380960830922