РОЗДІЛ 2
ПОЗИТИВІСТСЬКА МЕТОДОЛОГІЧНА ДОКТРИНА ПРАВОРОЗУМІННЯ: ХАРАКТЕРИСТИКА І ЗНАЧЕННЯ
2.1 Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту і сутності права
Доктрина позитивного права охоплює декілька однорідних концепцій праворозуміння, які по-різному трактують сутність і зміст права. Сама назва "позитивне право" є трохи невдалою, тому що латинське слово "позитивне" в сучасній мові частіше розуміється не як синонім до слова "встановлене", а як антонім до слова "негативне". Тому в дослідженні термін "позитивне право" застосовується як протилежність природному праву не за змістом, а за джерелом походження і характером змінюваності й обумовленості.
Поняття "позитивного права" ввійшло в ужиток у XIX ст. з розвитком позитивістського напряму в філософії внаслідок розширення сфери застосування природничо-наукових знань (закони фізики, біології часто застосовувались для аналізу суспільних процесів). Філософський позитивізм, тобто визнання лише такого знання, яке може бути перевірене на практиці, пов'язаний із появою соціології. "Батьки" соціології О. Конт, Е. Дюркгейм намагалися пояснити поведінку людини, групи, мас законами за аналогією із законами фізики, механіки. На думку прихильників позитивізму, людина піддається зовнішньому впливу, внаслідок чого змінюється її поведінка, і такий процес включення людини в систему різноманітних соціальних зв'язків названо соціалізацією. На відміну від філософського позитивізму, що спирається на дані природничих наук, позитивізм у праві визнавав за власне підґрунтя класичне право, яке вкоренилось у суспільстві і водночас не сприймає та засуджує природно-правові вчення з притаманними їм різноманітними способами інтерпретації правовідносин, включаючи релігійно-моральні [29, с. 75-77].
Основною концепцією позитивістської доктрини праворозуміння у філософсько-правовій літературі визнається юридичний позитивізм. Його представники прагнули замінити метафізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на дослідження позитивного матеріалу, "фактів" (безпосередньо "даного"). Такими фактами є насамперед норми права. Тому юриспруденція, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовне вираження, оскільки право - позитивне й іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є "фактично чинне право", що значнішого, ніж позитивне знання про право, нічого не існує, що пізнання не може рухатися далі явища позитивного права і шукати його джерела та зміст.
Це особлива філософська позиція, ідентична загальному відношенню позитивізму до всіх наук, і тільки цю позицію можна назвати власне юридичним позитивізмом. Всі інші позиції, в яких так чи інакше висловлюються думки щодо джерел і змісту права як такого, не можна відносити до цієї концепції. Так позитивістські мотиви, безсумнівно, наявні у психологічній теорії Л. Петражицького, що в ряді випадків намагається інтерпретувати право як частину біопсихічної реальності, проте в даному випадку вчений лише вказує на дійсний механізм детермінації, яка існує між відчуженою від людини правовою реальністю і настільки ж відчуженою від неї біопсихічною реальністю [132, c. 49]. При цьому він не відмовляється від подальшого пізнання, що переходить за межі явища права, а, навпаки, намагається пояснити його походження, дотримуючись позицій біопсихічного детермінізму. Дослідник відмічає, що сутність права міститься не у сфері свободи й духу, а у сфері природної необхідності. Це, звичайно, досить тверда природничо-наукова (з деякими застереженнями можна сказати матеріалістична) позиція, але зовсім не позитивізм.
Позитивізм перед усім спирається на певну концепцію людини. Людина для нього - це "мисляча тварина", тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше мислення такої людини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. Її буття у праві представлено незначним аспектом людської природи - її логіко-розумовою стороною.
На основі таких вихідних принципів позитивістської філософії були висунуті положення про те, що право за своєю природою є емпіричним явищем, яке утворилося із сформованих економічних і політичних відносин, будучи їх зовнішньою формою. У світі фактів не повинно бути місця ідеалізованому поняттю права, що випливає з природи людини, адже такі поняття стосуються сфери метафізики, а не реальної дійсності. Отже, з позицій позитивізму відкидалася і сама концепція природного права, яка розцінювалася як "утопія", ідеальна модель, а не як реально здійснювана й апробована на практиці теорія. А саме позитивне право або законодавство визначалося як надбудова, в якій відображається соціокультурний простір життєдіяльності людства.
Очевидно, що позитивне право є неоднорідним за джерелом свого походження. У цьому разі ми схиляємось до думки К. Неволіна, який розрізняє у всякому законодавстві дві частини: частину, яка може бути пізнана безпосередньо розумом і сама по собі має обов'язкову силу та незалежно від суспільних установлень, - закони природні, та частину, яка пізнається не інакше, як із самого законодавства, чинного в державі, і лише тому має обов'язкову силу, встановлену державою, - закони чисто позитивні. Перші представляють собою всезагальну і необхідну сторону законодавства, другі - випадкову й обмежену; перші, разом взяті, утворюють ідею законодавств, інші ж є її проявом. Але оскільки держава на самі природні закони накладає відбиток свого утвердження, то все чинне в певній державі законодавство називається позитивним законодавством [114, с. 52].
Як і позитивне право, юридичний позитивізм в цілому також не є однорідним. Як зазначають В. Букрєєв та І. Римська, посилаючись на Л. Мальцева, він може бути поділений на три групи вчень, що існували в різних країнах у різний час: державно-інституціонал