РОЗДІЛ 2
ПРИСЛІВНИКИ МІСЦЯ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОГО ТА ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОГО ПЕРІОДІВ
2.1. Прислівники місця праслов’янської мови
Прислівники української мови – досить архаїчний тип лексики. Деякі з них
сягають ще індоєвропейського кореня. Однак у процесі розвитку мови вони набули
сучасного виоформлення, тому встановити їхню етимологію іноді неможливо. Можна
здогадуватися про спільність походження лише за збігом звучання. Пор. авест. kы
«де», алб. ku «де», скр. kъha, готськ. kuda, у деяких словах зустрічаємо
суфіксальний елемент *-dhe: скр. ihб, д.-інд. idв «тут», hada «разом». Це
дозволяє вченим зробити висновок про рефлексацію колишнього
праіндоєвропейського елемента *kwu в українському де.
Шляхом адвербіалізації прислівники витворилися з інших частин мови – іменників,
займенників, числівників, прикметників та деякі з дієслів. Граматична система
індоєвропейської мови сприяла виділенню прислівників в окрему групу слів. На це
вказував ще А. Мейє, зазначаючи, що кожне слово мало ту форму, «якої вимагав
зміст, а не форму, залежну від іншого слова в реченні … Незалежність слова є
основний принцип, що визначає структуру індоєвропейського речення» [163,
с. 362-363]. Тому однією з суттєвих рис індоєвропейського синтаксису було
прилягання. Український мовознавець В. Німчук розвиває цю думку далі: «За таких
умов відмінкові форми слів, що часто вживались у ролі означень та обставин,
стали усвідомлюватись як окремі граматичні одиниці, тому не підлягали пізнішим
морфологічним змінам, зокрема дії різних аналогій у межах відмін» [116,
с. 343]. Ту чи іншу форму збережено в мові як прислівник через те, що вона була
адвербіальною ще в час функціонування певної форми відміни. Таку думку висловив
О. Белич в «Історії сербсько-хорватської мови» [116, c. 343].
Отже, прислівник як окрема, самостійна лексико-граматична категорія є вторинним
явищем, що виникло на основі готового мовного матеріалу на ґрунті інших
повнозначних частин мови. Поява його належить до глибокого доісторичного часу.
Прислівник виник через потребу вираження абстрактних понять і диференціації
висловлюваної думки. Його зародження й оформлення зумовлене необхідністю
вираження абстрактних логічних категорій (простору, часу, причини і под.) та
обставинною характеристикою дії чи стану, що позначені дієсловом-присудком
[209, с. 12-13].
Система прислівників індоєвропейської мови вплинула на формування адвербіальної
основи праслов’янської, яка, в свою чергу, позначилася й на прислівниках
української мови.
У дисертації буде здійснено спробу висвітлення історії формування й динаміки
розвитку прислівників місця української мови від праслов’янського періоду до
сучасного стану мови.
На початку історичного періоду розвитку української мови прислівник виступає
вже як морфологічно складна й різноманітна за значеннями граматична категорія,
співвідносна з усіма повнозначними частинами мови. На підставі цього виділяють
прислівники, що утворені від основ іменників, прикметників, числівників,
займенників та дієслів. Найдавнішими й найменш збереженими є прономінальні
прислівники. Малочисельними були прислівники нумерального та ад’єктивного
походження. Дієслівні прислівники були представлені одним елементом – *mimo.
Відзайменникові прислівники місця сягають праслов’янської давнини. Вони
утворювалися від таких займенників:*kъ, *tъ, *sь, *onъ, *ovъ, *vьsь, *in, *ji у
поєднані з суфіксами *-de, -*amo, *-oё du (*-a, *-), а також префіксів *ni-,
*nм-, *otъ-, *vъ-, *izъ-, *do-. Походження суфіксів до кінця не з’ясоване. На
їх основі прислівники місця праслов’янської мови групують у такі класи:
прислівники із суфіксом *-de;
прислівники із суфіксом *-oё du;
прислівники із суфіксом *-amo.
Перший тип прислівників презентує лексеми з локальним значенням, вказівкою на
місце. Вони присутні в прислівниках усіх слов’янських мов, пор.: укр. де,
чеське і слв. kde, болг. къде, польськ. owdzie, рос. здесь, срб. овде, блр. дзе
тощо. Можна навести також приклади з інших мов індоєвропейської сім’ї:
давньоінд. kuha «де» (із kudha), iha «тут», лат. quande, просторова частка
старогрецької мови иен.
Словотворчий елемент *-de викликає в мовознавстві різнобій думок. Так,
О. Брікнер припускає його кореневу етимологію (Brьckner, с. 138). Такої ж думки
притримується й українська дослідниця Г. Ярун. Вона, зокрема, вважає, що
кореневість сучасного прислівника де свідчить про його неафіксальність у
минулому [268, с. 19-20]. Однак такі мовознавці, як А. Мейє, О. Мельничук та
інші, виходять із суфіксальної природи цього кінцевого форманта. М. Фасмер та
В. Німчук називають його часткою-суфіксом.
Про афіксальність кінцевого елемента *-de свідчить його відносно широка
сполучуваність із різними займенниками праслов’янської мови: *kъ+*de, *onъ+*de,
*vьsь+*de, *inъ+*de, *sь+*de, *ji+*de. Крім того, кореневість сучасного де не
свідчить про його кореневість у минулому.
Привертають увагу прислівники, початковими елементами яких є вказівні
займенники *sь, *onъ, *ovъ. На думку вчених, ці мовні одиниці належали в
праслов’янській мові до двох функціонально відмінних груп вказівних
займенників. Праслов’янський *sь входив до складу тричленної групи вказівних
займенників *sь, *tъ, *onъ, які дозволяють функціонально розрізняти не тільки
наближений об’єкт і об’єкт віддалений («цей» – «той»), а й об’єкт по відношенню
до особи, що говорить (лат. hic), об’єкт по відношенню до особи, з якою
розмовляють (лат. iste), об’єкт за межами осіб, які говорять (лат. ille) [164,
с. 377; 270, с 43].
У двочленному редуплікованому утворенні вживався інший репрезентант вказівних
займенників – *ovъ … *ovъ (‘один … другий’), який утворює складн
- Київ+380960830922