РОЗДІЛ 2.
ПІДСТАВИ НЕДІЙСНОСТІ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ
ДОГОВОРІВ
2.1. Прошення норм законодавства, інтересів держави та моральних засад
суспільства як підстави недійсності договору
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства. Застосовуючи зазначену вимогу до підприємницьких договорів
вбачається необхідність враховувати особливості, що визначені ГК України. Так,
якщо ч. 1 ст. 203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити
цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, то ч. 1 ст. 207 ГК України
встановлює можливість визнання господарського зобов’язання недійсним в разі
його невідповідності закону, не обмежуючись актами цивільного чи господарського
законодавством.
О.В. Дзера з цього приводу зазначає, що виходячи із положень ч.1 ст. 203 ЦК
України, у разі невідповідності правочину сімейному, земельному,
адміністративному та іншому законодавству він з формальних міркувань не може
бути визнаний недійсним, що звичайно є правовим нонсенсом, тому ч. 1 ст. 203 ЦК
України потребує адекватних змін шляхом розширення кола актів законодавства,
яким має відповідати правочин [63, c.86].
На нашу думку, до актів цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦК України
слід відносити, в т.ч. земельний, житловий, сімейний кодекси та інші
законодавчі акти, в тій частині, в якій зазначені акти регулюють цивільні
відносини. При цьому, розмежовуючи цивільні відносини від інших, слід
керуватися ст. 1 ЦК України, яка передбачає, що цивільним законодавством
регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини),
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності
їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому
владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових,
бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не
встановлено законом.
Отже, підставою недійсності правочину відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК є
невідповідність його змісту актам цивільного законодавства в широкому розумінні
цього поняття, зокрема, невідповідність договору актам законодавства різних
галузей права в тій частині, в якій в ньому викладені норми цивільного права.
Актуальність зазначеного питання підтверджується і судовою практикою.
Наприклад, по справі № 45/97 Господарського суду міста Києва [67] податкова
інспекції звернулася з позовом про визнання недійсним договору, що укладений
між суб’єктами підприємницької діяльності, з підстав порушення при укладенні
договору п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону України "Про погашення зобов'язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який
забороняє реалізацію без згоди податкового органу, активів платника податку, що
перебувають у податковій заставі. Враховуючи те, що активи платника податку
перебували в податковій заставі, податковий орган вважає, що договір укладений
на їх відчуження є недійсним, оскільки суперечить зазначеним вище вимогам
закону.
Рішенням від 27.02.2006 р. Господарського суду міста Києва по вказаній справі,
яке залишене без змін постановою від 31.05.2006 р. Київського апеляційного
господарського суду, відмовлено в задоволенні позову. При винесенні рішення та
постанови суди прийшли до висновку, що відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України
підставою недійсності правочину визначено невідповідність саме актам цивільного
законодавства. Згідно ст. 1 ЦК України до податкових відносин не застосовується
цивільне законодавство. Законом України "Про погашення зобов'язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" не встановлено
можливості застосування норм цивільного законодавства у випадку порушення норм
податкового законодавства, у зв'язку з чим недодержання сторонами під час
укладення правочину вимог спеціального закону з питань оподаткування не може
бути підставою для визнання такого правочину недійсним з посиланням на норми
Цивільного кодексу України.
Проте, Вищим господарським зазначені судові рішення скасовані справа передана
на новий розгляд з підстав неповноти дослідження обставин справи.
Фактично правова позиція застосована місцевим та апеляційним судами у
вищенаведеній справі створює можливість обходити норми законодавства щодо
податкової застави та реалізувати заставлені активи.
З метою усунення неоднозначного тлумачення ч. 1 ст. 203 ЦК України зазначену
норму необхідно змінити шляхом встановлення обов’язковою умовою дійсності
правочину невідповідність його вимогам закону, не обмежуючись лише актами
цивільного законодавства.
Крім того, слід зазначити, що в частині 1 ст. 203 ЦК України мова йде про
невідповідність актам цивільного законодавства саме змісту правочину. В цьому
контексті виникає питання, а як бути в тих випадках, коли договірними сторонами
порушуються встановленні законом вимоги щодо порядку укладення договору або
інші вимоги, що не зачіпають змісту правочину?
Наприклад, відповідно до абзацу 4 ст. 5 Закону України “Про оренду державного
та комунального майна” [37] здача в оренду державними підприємствами
структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого
майна, що перевищує площу 200 кв. м. може здійснюватися лише з дозволу Фонду
державного майна України, його регіональних відділень та представництв.
Процедуру надання такого дозволу передбачено п. 4 ст. 9 зазначеного Закону та
Порядком надання Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та
представництвами дозволів державним підприємствам, організаціям на передачу
- Київ+380960830922