Розділ 2
Вплив національно-культурних характеристик на політичну діяльність угорської
національної меншини
2.1. Формування етнічної ідентичності угорської національної меншини
Перш ніж дослідити форми і характер включення угорської національної меншини у
політичну діяльність, проаналізуємо характерні особливості угорської спільноти
в Україні, які зумовлюють специфіку процесу політизації меншини, пояснюють
природу суперечностей, що виникають у внутрішньогромадській, регіональній,
міжнаціональній та міжнародній площинах. При цьому слід дослідити об’єктивні
фактори (чисельність, вік, стать, соціальний стан, ціннісні орієнтації,
задоволення культурних та освітніх потреб), які в сукупності впливають на
процес включення угорської спільноти у політику. Історична пам'ять,
соціально-демографічні особливості, багатство культурної спадщини національної
меншини, рівень розвитку її мови, відмінність її релігійних вірувань (існування
власної церкви) складають комплекс консолідуючих факторів, творять почуття
солідарності національної меншини. Власне весь цей комплекс етнокультурних
особливостей угорської спільноти є мотиваційним фундаментом, на основі якого
формуються соціальні, політичні, національні інтереси меншини.
Відомий російський вчений і дипломат, професор Ф.Ф. Мартенс зазначав, що «в
усіх країнах лише тоді вдається створити миролюбні, стабільні і гуманні
держави, коли докорінно визначаються природні та історичні закони
політико-територіального і етнокультурного розміщення та облаштування тамтешніх
народів» [103 ,с. 53]. Саме з цих міркувань, слушними є погляди вітчизняного
політичного етнолога І.М. Варзара щодо етнолого-етатолгічних аспектів
територіального облаштування народів. Науковець виділяє три еволюційні основи
ґенези та буття будь-якого народу-етносу: етноплаценту, етноойкумену,
етнокультурний ареал. Етноплацента – історико-географічне місце зародження
якогось народу-етносу, його – у вузькому значенні слова – «історична
батьківщина». За звичай «етноплацентно-історична батьківщина» формується на
родовій соціоцивілізаційній стадії зрілості цього народу. Етноойкумена –
історико-географічний простір, на якому здійснюється, як правило, тривалий
процес етносинтезування родів в племена, а племен – у народності. Наслідком
ойкуменного синтезу споріднених та не споріднених етногруп є створення великих
спільностей людей, які однаково думають і говорять. Етнокультурний ареал –
полірегіональна геополітична площина, на якій ряд споріднених та не споріднених
– народів-етносів спільно освоюють матеріально-речовий і духовно-художній світ
регіону, проявляючи при цьому певні риси цивілізованого типу перетворювача
навколишньої обєктивної реальності. Етнокультурний ареал, як правло, охоплює
кілька етноплацент та етноойкумен, як народів, що проживають на них на данний
момент, так і тих, що проживали тут у минулому.
Всі народи-етноси у своєму генезисному зростанні проходять чотири стадії
соціально-цивілізаційного змужніння: 1) рід, 2) плем’я, 3) народність, 4)
нація.
Цей механізм можна представити у спрощеному вигляді:
* два і більше родів складають плем’я, а їхній генезисний локус, «місце
народження» – етноплаценту;
* двоє і більше племен складають народність і їхній генезисний локус слід
назвати етноойкуменою;
* дві і більше народності складають націю, а її генезисний локус правомірно
називати етнокультурним ареалом [103 ,с. 161].
Поділяючи погляди вітчизняного політичного етнолога виділимо етноплаценту,
етноойкумену та етнокультурний ареал угорського етносу. Вчені історики, зокрема
визначають історико-географічним місцем зародження угорського етносу древню
Індію. Індія колись була кінцевим пунктом переселення народів з Європи в Азію в
льодовиковий період (3 - 4 тисячоріччя тому назад) і початковим пунктом
переселення народів з Азії в Європу перші століття нашої ери. Отже, історичною
батьківщиною угорського етносу, його етноплацентою є Індія. Варто зазначити, що
низов’я рік Дунаю, Пруту, Дністра, Дніпра, Дону, Волги, Уралу були своєрідними
"прохідними воротами" переселення народів в обидва кінці: з Європи в Азію, а
потім з Азії - у Європу. Саме таким шляхом пішли мадярські кочівницькі племена,
згодом осівши на території, розташованій південніше Уралу, в середній течії
Волги і Ками. Саме, цю територію можна назвати етноойкуменою угорців, де
відбувся тривалий процес етносинтезування родів в племена, а згодом племен – у
народності –предків сучасних угорців. Під проводом князя Арпада союз угорських
племен, подолавши близько 895-896 Карпати, розташувався в Середньому Подунав’ї.
До 896 року завоювання території, згодом названої Угорщиною, було завершене. У
другій половині Х ст. угорці колонізували Трансільванію. Таким чином,
Паннонську рівнину, на якій сьогодні проживає угорська нація слід віднести до
її етнокультурного ареалу.
Історія закарпатських угорців як національної меншини бере свій початок від
1920 р. Згідно з Сен-Жерменською мирною угодою на Празькій мирній конференції
10 березня 1919 р. Закарпаття було включено до складу Чехословацької
республіки. За краєм закріплювалась назва “Подкарпатська Русь”, яка отримувала
широкі автономні права у складі Чехословаччини. Угорці вперше зазнали пониження
свого політичного статусу та перетворились на національну меншину. Угорська
меншина як частка колись могутньої панівної нації гостро відчувала свою
меншовартість. Тому, притаманне угорцям згуртування виразилося в об’єднанні
громадян угорської національності не стільки довкола господарських і культурних
інтересів, а в першу чергу політичних. Слов’янське середовище, високий рівень
політичної куль
- Київ+380960830922