РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТА КОГНІТИВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ В
ДАВНЬОАНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ
Речення є одиницею мови й мовлення: як одиниця мови воно побудовано за моделлю,
абстрагованою схемою, що відповідає певному типу вербалізованого мислення
носіїв мови, який формує основу синтаксичної семантики речення. Як одиниця
мовлення – висловлення – речення втілює конкретні індивідуальні смисли.
Відповідно виокремлюють синтаксичне значення речення [79, с. 98] – узагальнені
в мовній свідомості знання про певний тип ситуацій та його комунікативне
значення, тобто повідомлення про окрему ситуацію.
Синтаксична й семантична структури речення нерозривно пов’язані у когнітивній
діяльності мовця. Синтаксичне значення є важливішим компонентом комунікативного
значення, його фундаментом, а комунікативне значення з його варіативністю, у
свою чергу, є суттєвим для формування у мовців абстрагованих ментальних схем
синтаксичних утворень [6, с. 246-248]. Отже комплексний підхід до устрою
речення, вжитий у роботі, зумовлює поетапний розгляд окремих аспектів простого
речення – структурного, семантичного, когнітивного – у їхньому взаємозв’язку та
виявлення їхніх взаємозалежностей.
2.1. Синтаксична структура простого речення
в давньоанглійській мові
Досягнення генеративної граматики та функціонального синтаксису дозволяють
подати синтаксичну організацію простого речення у вигляді певної структури –
сітки або грат, складеної з вузлів, лінійно пов’язаних між собою [189]. Сітка,
яка є поверхневою структурою речення, складається з вузлів – іменної та
дієслівної фраз NP/VP (у термінах структуралістів). Лінійні відношення цих
вузлів-компонентів простого речення формують моделі
ОV / VO відповідно до позиційних характеристик базових конституентів давнього
речення – дієслова (V) та об’єкта (О) [35, с. 129-132; 267, c.219-220]. Ці два
способи моделювання дають сукупне уявлення про синтаксичну структуру простого
речення.
2.1.1. Базові порядки OV / VO в давньоанглійському простому реченні. Природні
мови відрізняються між собою за порядком слідування базових елементів речення.
Для опису порядку слів у мовах різної типологічної приналежності провідними є
підходи генеративної граматики та функціоналізму. Пояснювальний потенціал
останнього полягає у мотивації граматичних явищ їх функціонуванням. Відмінною
рисою функціонально зорієнтованої теорії генеративного синтаксиса 1970 – 1990-х
років від попередньої хомскіанської (1950 – 1960) є особливе значення, яке вона
надає семантичній інтерпретації мовних одиниць і конструкцій. Функціональна
теорія базується на положенні про те, що синтаксичні категорії, реалізовані у
порядку слів та інших формальних характеристиках, відображають ситуативні умови
та відношення явищ дійсності у свідомості мовців. На базі цих теорій склались
два провідних підходи у вивченні порядку слів: так звані гринбергський та
празький.
За класифікацією Дж. Гринберга, мови світу поділяються на право- та
ліворозгалуджені із відповідними базовими порядками у синтаксичних структурах –
VO / OV [57, 234; 265; 292]. Згідно цієї теорії, кожна мова має один базовий
порядок, що є нейтральним; критерієм його базовості слугує частотність [57] та
прагматична немаркованість [243], причому найбільш детально дослідженими є
прагматично марковані порядки [243; 279].
Празька традиція пояснює порядок слів функціонально-семантичними чинниками на
зразок тема / рема (в іншій термінології – топік / коментар), топік / фокус).
Вітчизняні послідовники цієї теорії [85; 88] виходять з того, що формуючий
висловлення предикативний зв’язок між підметом і присудком не наданий нам у
безпосередньому спостереженні, а отже судити про його характер можна лише за
зовнішніми ознаками. Результати досліджень порядку слів у реченні у якості
такої ознаки свідчать, що «взаємне положення підмета й присудка визначається, у
першу чергу, змістом висловлення» [85, с. 240].
Представники генеративного підходу пояснють варіативність вживання базових
порядків в межах однієї мови певного періоду, базуючись на понятті обмежень, що
існують у синтаксичних структурах між вершинами та залежними елементами
структури [57; 111; 258 та ін.]. У цьому ракурсі ліво-
і праворозгалуджені моделі OV / VO в давньоанглійському простому реченні
постають у вигляді структур безпосередніх складових (рис. 2.1.):
S
Ш (підмет) I
NP VP
Hine PP V
Pre N gefliemdon
in Cent
(OV) hine in Cent gefliemdon [Chron. 568] – Його в Кент вигнали.
Ш (підмет) I
V NP
Gefengun N Adj
Praen det N
Hiera cyning
(VO) gefengun Praen hiera cyning [Chron.,796] – схопили Праена їх короля
Рис. 2.1. Моделі речень з ліво- й праворозгалудженням
в давньоанглійській мові
Давньоанглійська мова представляє перехідний етап розвитку мови: зміну базового
порядка в синтаксичній структурі: (S)OV ® SVO [281; 265]. За даними Б.
Мітчелла, А. ван Кеменаде та інших, у цей період не можливо виокремити одну
провідну синтаксичну модель на кшталт домінуючої в сучасній англійській мові
моделі SVO із формально реалізованим підметом, присудком та доповненням [275;
260; 264, 281; 265 та інші]. За твердженням
C. Пінчук, функціонування простого (головного) речення репрезентує порядок VO,
у той час як підрядне переважно реалізує OV [281].
Дж. Рис та його послідовники [285; 284; 231] вважають, що причиною вживання
різних порядків у реченні є «важкі» та «легкі» елементи (іменна група vs
займенник). Статус легких/важких елементів, що випливає із сукупності їх
фонетичних (наголошеність/не