Розділ 2. Трансформація і розширення НАТО у 90-х роках минулого
століття як відповідь на виклики і загрози того часу
Завершення Другої світової війни і наступний перерозподіл геостратегічних зон
впливу між великими державами привели й до перегрупування військових сил.
Колишні союзники у спільній боротьбі проти фашизму, сповідуючи різні погляди на
майбутнє і підходи щодо реалізації своїх політичних планів, поступово прийшли
до нового порядку у відносинах між собою: від спільних дій – до відвертої
конфронтації. Час і реалії повоєнних років невблаганно поділили і відокремили
тих, хто вважав себе причетним до вирішення майбутнього людства. З різним
ступенем відповідальності учасники цих процесів покладалися більше на силу
зброї, ніж на силу слова. Поведінка наддержав – Сполучених Штатів Америки та
Радянського Союзу визначалася перед усе взаємним страхом і турботою про свою
безпеку. У своїх розрахунках кожна з наддержав виходила з того, що протилежна
сторона намагається повністю знищити свого опонента-ворога. У світі виникали і
утверджувалися нові військово-політичні об’єднання.
Друга світова війна спустошила європейський континент, залишивши по собі 50
мільйонів переселенців і величезну матеріальну шкоду. Замість підйому духу,
якого можна було очікувати по закінченню конфлікту, панували відчай і
деморалізація. Комуністичні партії Заходу, які спиралися на матеріальну
підтримку СРСР, зокрема у Франції та Італії, сподівалися скористатися цим
відчаєм для того, щоб в конституційний спосіб взяти владу в свої руки, що
реально загрожувало подальшою експансією комуністичних ідей на Захід та
“залізної завіси”, яку Радянський Союз опустив над Центрально-Східною Європою.
Керівництво СРСР вважало, що тепер і тільки тепер через розширення сфери впливу
Радянський Союз має змогу набути статус світової наддержави. Вирішення цього
завдання неминуче супроводжувалося примусом потенційних союзників до певної
моделі господарювання. Багатьом країнам цього регіону були нав’язані
недемократичні форми правління, жорстоко придушувалися будь-які прояви
опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи.
Протягом 1947 та 1948 років радянський тиск продовжувався, не зустрічаючи
великого опору. Над суверенітетом Норвегії, Греції, Туреччини та інших
західноєвропейських країн нависла пряма загроза. У східноєвропейських країнах,
які були визволені Радянським Союзом, так і не відбулися вільні демократичні
вибори. Внаслідок цього у 1947 році владу в Польщі, Угорщині, Румунії та
Болгарії захопили комуністичні уряди, і одним із перших їх кроків був розпуск
всіх інших політичних партій. У лютому 1948 року було здійснено комуністичний
переворот у Празі. Потім, у червні 1948 року, Радянський Союз блокував доступ
союзників до розділеного й окупованого Берліну[49, С. 442 – 444; 50, С. 366].
17 березня 1948 року Франція, Великобританія, Бельгія, Люксембург та
Нідерланди, підписавши Брюссельський договір, створили оборонний альянс на 50
років – Західний союз [51, С. 104]. Він став початком Західноєвропейського
союзу та Організації Брюссельського договору. Метою союзу було створити спільну
систему оборони та зміцнити взаємні зв’язки таким чином, щоб більш ефективно
протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.
Однією з цілей альянсу було переконати Сполучені Штати в тому, що європейці
серйозно ставилися до своєї майбутньої безпеки і спроможні були самі
організуватися. Це мало активізувати участь американців у європейській
обороні.
Згодом відбулися переговори провідних європейських країн зі Сполученими Штатами
Америки та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на
засадах гарантій безпеки та взаємних зобов’язань між Європою і Північною
Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію,
Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. 4 квітня
1949 року міністри закордонних справ 12 держав Західної Європи і Північної
Америки підписали у Вашингтоні договір про створення Північноатлантичного
альянсу (North Atlantic Treaty Organization – NATO), що започаткувало спільну
систему безпеки на основі партнерства цих країн. Спочатку учасниками блоку були
США, Канада, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
Данія, Норвегія, Португалія та Ісландія. У 1952 році до договору приєдналися
Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955
році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році [52, С. 27; 53, С. 3].
Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між
членами-державами, кожна з яких приєдналася до нього добровільно після
завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури.
Договір поважав індивідуальні права всіх держав – членів Альянсу, а також їхні
міжнародні зобов’язання у відповідності зі Статутом ООН. Він зобов’язував кожну
державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов’язаних із
спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість
користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної
держави-члена утримуватися від приєднання до будь-яких міжнародних зобов’язань,
які йому суперечать.
Після Другої світової війни в ряді країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ)
утвердилася політична форма організації суспільства, яка дістала назву народної
демократії. Її в 1944 році запровадило політичне керівництво Радянського Союзу
на противагу демократії Заходу. Терміни “радянська влада” і “народна
демократія” обґрунтовувалися марксистським положенням про так звану д
- Київ+380960830922