РОЗДІЛ 2
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ СТАНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО СЕБЕ
В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ
У даному розділі представлений аналіз методів та психодіагностичних методик,
використаних для вивчення особливостей становлення структурних компонентів
довіри до себе студентів юнацького віку. Дається кількісний та якісний аналіз
результатів констатуючого експерименту, на основі яких виявляються психологічні
особливості, критерії, рівні та динаміка становлення довіри до себе у юнацькому
віці.
2.1. Методичне забезпечення дослідження становлення довіри до себе в юнацькому
віці
Аналіз літературних джерел з проблеми дослідження дає підстави розглядати
довіру до себе як феномен самосвідомості особистості, соціальну установку,
котра існує в єдності з довірою до світу і усвідомлюється у переживанні
самоцінності, самоприйняття і самоприхильності людини у різних сферах життя.
Ступінь вираження даного психічного утворення носить конструктивний,
гармонійний та деструктивний, дисгармонійний характер.
Юнацький вік (16-19 років) є сенситивним для розвитку довіри до себе:
необхідність самовизначення та самореалізації підсилюють переживання
особистістю власної цінності, загострюють мотиви самоприйняття та
самоприхильності, що дає можливість дослідити її на цьому етапі психічного
розвитку.
Перехід до нової соціальної позиції – „дорослого” – вимагає від особистості
юнацького віку формування чітко визначених життєвих орієнтирів, ставить її
перед необхідністю зробити певні відповідальні вибори. Т.М. Титаренко
підкреслює значущість їх наслідків для подальшого життя: „Вибори, які робить
молода людина в молоді роки, багато в чому обумовлюють траєкторією її
подальшого життя, рівень самореалізації, майбутні життєві успіхи та поразки”
[147, с.5]. Т.П. Скрипкіна емпірично довела вірність теоретичного принципу, що
„радіус саморозповсюдження” кожної особистості в конкретній сфері
життєдіяльності залежить від її довіри до себе [209]. В.М. Ямницький вважає
пізню юність періодом становлення життєтворчої активності людини, підґрунтям,
виходячи з якого суб’єкт свідомо реалізує цільовий або смисловий аспект
цілісного буття відповідно до власного задуму. Недостатній розвиток довіри до
себе як структурного елементу Я-концепції, що входить до провідних механізмів
життєтворчої активності, призведе до неефективного проектування суб’єктом
власного життя [287]. Отже, проблема виявлення довіри до себе набуває особливої
актуальності саме у пізньому юнацькому віці.
Самосвідомість юнаків та дівчат характеризується посиленням процесу
ідентифікації – відособлення. Депривація потреб у цьому віці породжує
психологічну та психосоціальну відчуженість особистості, яка збільшується в
умовах аномії – „...соціального захворювання, котре характеризується
виникненням відчуття відсутності норм, що виникає у суспільстві, членів якого
запевняють у необхідності прагнення до певних цілей при обмежених можливостях
досягнення” [148, с.7]. Посилюється також і емоційна відчуженість –
знецінювання, нездатність до прихильності та прийняття особистістю себе та
інших.
Завершення періоду юнацтва супроводжується віковою кризою 18-19 років.
Мотиваційна сфера студентів цього віку зазнає значних змін: зникає бажання
вчитися, підсилюється відчуття безрезультативності навчання. На емоційному
рівні криза характеризується переживанням стану загальної невизначеності,
тривожності, невпевненості. „Студент, оцінюючи свої реальні професійні
напрацювання, залишається швидше незадоволеним, що зумовлює невпевненість в
успішному майбутньому ” [147, с.54]. Втрата сенсу провідної діяльності студента
– навчання – посилюється у сучасному українському суспільстві внаслідок
акцентування уваги вузівської системи навчання на теоретичному аспекті
підготовки [17], [43], [46], [75], [242].
Певним чинником, що викликає особистісну кризу студентів другого курсу, є криза
ідентичності. Е. Еріксон, який концептуалізував це психоло-гічне явище, під
ідентичністю розуміє „міцно привласнений та особистісно прийнятний образ себе в
усьому багатстві ставлення особистості до оточуючого світу” [279, с.12]. Вчений
виділяв два основних компоненти цього психічного утворення – особистісну
(тотожність з власним „Я”) і соціальну (відчуття належності до певної
соціальної групи). Криза ідентичності в пізньому юнацькому віці полягає у
дисбалансі цих двох складових ототожнення і проявляється у гнітючих сумнівах
щодо себе, власних дій, свого місця у групі [96]. Отже, криза ідентичності
негативно впливає на такі компоненти довіри до себе, як самоцінність,
самоприйняття та самоприхильність.
В міжособистісних стосунках юнаків та дівчат 17-19 років бажання довести власну
унікальність та неповторність співіснує із занепокоєнням відносно враження, яке
вони справлять при цьому на оточуючих. Незадоволення власною поведінкою,
зовнішнім виглядом, вмінням спілкуватися призводить до кризи ідентифікації, яка
характеризується самознецінюванням, відсутністю інтересу до власного „Я”,
переживанням антипатії до своєї особистості, сильно вираженими поведінковими
намірами самозміни.
Криза ідентичності доповнюється або змінюється кризою інтимності.
Міжособистісні взаємини стають стереотипними, а юнак 17-19 років опиняється у
стані психологічної ізоляції. Особливе значення у цей період набуває почуття
самотності. Молода людина відчуває себе відірваною від людей, незважаючи на те,
що її оточують рідні, друзі і навіть кохана людина. Юнаки, з одного боку,
глибоко страждають від самотності, а з іншого – прагнуть її. Часто п
- Київ+380960830922