РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА ЯК НАУКИ В УКРАЇНІ
2.1. Перекладознавчі дослідження між двома світовими війнами
Перекладознавство кінця 1910-х до початку 1940-х рр. в Україні вивчалося мало, а праці часу Визвольних змагань не досліджувалися зовсім. Причиною було те, що радянські історики обминали усі питання, які були поза впливом радянської влади. Загалом дослідники або замовчували цей період, або обмежувалися побіжними згадками. На це впливала теж недоступність джерел - переважна більшість з них перебувала у спецфондах наукових бібліотек.
Книгознавчий часопис "Книгарь" - найвагоміший у періоді Визвольних змагань, адже, видаваний з 1917 р., він припинив своє існування 1920 р. на 31-ому випуску. Під редакцією В. К. Королева-Старого та М. К. Зерова часопис став помітним явищем у галузі української критики та бібліології, а також містив матеріали про переклади в Україні. Його завданням було подавати анотативно-рецензійні відгуки на найцікавіші та найпотрібніші українські видання й обговорювати поточні книговидавничі проблеми та перспективи. Імена авторів та редакторів, а також окремі теми статей часопису, "посприяли" тому, що часопис замовчували дослідники пізніших часів. Проте, враховуючи специфіку цього видання й відгомін у філологічних та історичних дослідженнях [137], його можна вважати репрезентативним свідченням певного розвитку українського перекладознавства за найскрутніших обставин українського життя.
Особливо заслуговують на позитивну оцінку статті С. В. Петлюри - небуденної постаті в нашій історії - про переклад військової та соціалістичної літератури [412; 413]. Автор порушує питання наявної фахової літератури, але не розрізнених підручників або часописів, а таких видань, які були б складниками загальної, всеохопної системи. Як спеціаліст із військової справи та вдумливий політик, С. В. Петлюра чітко окреслив вимоги до повноти спеціалізованої військової та соціалістичної літератури, де належне місце відвів перекладній літературі: "Не менш потрібно видання перекладів кращих наукових розправ та праць світових військових авторитетів" [412, колонка 376]. Найголовніша заувага до тогочасної видавничої діяльності - це відсутність будь-якої системи, що, на думку С. В. Петлюри, не надто сприяє творенню національної держави: "Те, що з'являється на нашому книжковому ринкові з обсягу перекладної літератури, взагалі не має системи. Видається те, що випадково постачається редакціям наших видавництв або по замовленнях, в яких теж часто-густо ніякої ні системи, ні програми не помітно, або з власної ініціативи перекладчиків. Такий стан річей не можна визнати бажаним і відповідаючим інтересам справи" [413, колонка 885]. Як пропозицію для розгляду українських видавництв, С. В. Петлюра складає план-проспект соціалістичної літератури. План окреслено ґрунтовно: жіноче питання, мілітаризм, освіта, аграрне питання, торговельна та міжнародна політика, професійний рух та кооперація, самоврядування, житлове питання, охорона праці тощо [413, колонка 888]. Фактично, це - повний підбір літератури, що охоплює всі етапи та проблеми формування нового суспільства соціальної рівності.
Ратуючи за системність у книговиданні, С. В. Петлюра звертався до Академії наук, Українського наукового товариства, університетів із закликом складати списки бажаних наукових перекладів з різних галузей знань [413, колонка 885]. Це завдання зреалізувалось у кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. Доказ цього - план-список перекладів із чужоземних літератур від найдавніших часів до ХХ ст., складений Кабінетом порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка та надісланий до сектора "Література і Мистецтво" Державного видавництва України, який зберігається серед паперів М. К. Зерова у Літературному музеї Григорія Кочура в Ірпені [326].
Розвідка П. О. Богацького про переклади Ґ. Гауптмана українською мовою виявляє цікаві погляди на переклад - майже цілісну концепцію [47]. Першочергова вимога до перекладу, мабуть, універсальна - це зрозуміти оригінальний художній твір. На думку дослідника, вона передбачає цілісне усвідомлення художньої реалізації фізичних та психічних умов при написанні твору, виявляючи індивідуальність автора [47, колонка 821]. Літературознавці того часу досить часто оперували поняттям "душа" - "душа автора", "душа народу" і т. д. - на позначення самобутньої художньої системи. Хоча індивідуальність ще переважає над системою, усе ж літературознавство намагається виділити складники, на які можна розчленувати художню цілість.
Такий розбір важливий, щоб сформулювати норму перекладу, яку П. О. Богацький називає "вірністю" (супроти пізніших "точність", "адекватність" чи "еквівалентність"). Складниками "вірності" є відтворення стилю та лексики оригіналу [47, колонки 830-831], але будь-якого докладнішого визначення поняття "стиль" та уточнення розмежування функцій стилю та лексики не знаходимо. Натомість, маємо застереження, що твір повинен розглядатися через призму часу й місця його створення [47, колонка 823]. І ще один фундаментальний момент - "художній твір можна лише відтворити, коли бажаєш, щоби він зостався художнім, але не перелицьовувати" [47, колонка 830]. Тут дослідник вказує на серединну ситуацію між буквальністю ("літеральним перекладом") та переспівом/травестією.
Ще дві зауваги спрямовано на сприйняття цільового тексту. По-перше, для кращого розуміння читачів треба подати "докладний критичний розгляд твору" [47, колонка 821] - ґрунтовну передмову, яку не завжди додавали до перекладів на початку ХХ ст. По-друге, обов'язковою є орієнтація на літературну - "всеукраїнську" - мову, норми якої саме випрацьовувалися [47, колонка 831].
Продовженням обговорення поняття "вірність" можна вважати рецензію Б. Ф. Якубського [570] на український переклад "Книги пісень" Г. Гайне, який зробили Д. Ю. Загул та В. О. Кобилянський: "Які ж вимоги стоять перед перекладчиком поезій? Перш за все від нього будемо вимагати всього того, чого вимагаємо від кожного перекладчика: повноти, точності і ясності перекл
- Київ+380960830922