РОЗДІЛ 2
ВІДТВОРЕННЯ ХАРАКТЕРНИХ РИС
ПОЕТИЧНОГО ІДІОЛЕКТУ Н. КАЗАНДЗАКІСА
В ПЕРЕКЛАДАХ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
2.1. Мовне питання в Греції та його вплив на становлення ідіолекту Н.Казандзакіса
У Греції віддавна існувала проблема подвійного мовного спілкування: в першому столітті до Різдва Христового більшість населення держави Александра Македонського писала і говорила александрійським койне тоді, як учені користувалися аттичним діалектом класичної епохи. Упродовж багатьох століть таку двомовність сприймали як традицію і лише в XVII ст. її вперше поставили під сумнів. Боротьба прихильників двох мов розпочалася наприкінці XVIII ст.
На 1821 рік, період, що характеризувався гетероглосією, наявністю багатьох регіональних діалектів та говірок, існували три можливі варіанти розв'язання проблеми: а) вироблення національної мови (писемної) на основі давньогрецької; б) створення писемного варіанту розмовної мови; в) створення проміжного типу мови.
У 1832 році столицею держави було проголошено Афіни і постало так зване мовне питання, питання про державну мову. Тоді вирішили, що для цієї потреби більше всього підійде пелопоннеський діалект, який вже зазнав змін під впливом мови, якою користувалася інтелігенція, переважно вихідці з Константинополя, так звані фанаріоти, мешканці району Фанари в Стамбулі, де знаходилася резиденція грецького патріарха.
Наприкінці XIX ст. суперечка між прихильниками розмовної мови, димотики, і тими, хто виступав за книжну катаревусу, вступила в свій вирішальний етап. У теоретичному плані дуже важливим був двобій Янніса Психаріса (1854-1929), який відстоював димотику, та Георгіоса Хадзідакіса (1848-1941), першого грецького вченого-мовознавця. Саме Я. Психаріс запровадив термін "диглосія" - двомовність, щодо мовної ситуації, що склалася в Греції. Свої думки з приводу мовного питання він висловив димотикою 1888 року в оповіданні "Моя подорож", публікація якого стала поворотним етапом у вирішенні мовного питання. Основним положенням Я. Психаріса було твердження, що давня мова живе саме тому, що зазнала змін. Він пропонував наблизити давньогрецьку мову до сучасної йому розмовної [87, с. 388] шляхом певних змін на фонетичному та морфологічному рівнях [87, с. 390].
У той час популярною стала теорія про слов'янське коріння грецької нації [98, с. 143], тому мовне питання набуло політичного характеру, перерісши в мовну громадянську війну (1888-1917) зі справжніми кровопролиттями. Зокрема, 1901 року приводом до сутички прихильників димотики та катаревуси став переклад Євангелія димотикою (так звані Євангельські події). Приводом до іншої сутички став переклад "Орестеї" Есхіла димотикою для її постановки Королівським театром у 1903 році (так звані Орестеївські події). Цей переклад визнали таким, що паплюжить давньогрецький оригінал. Усе це призвело до того, що 1911 року до Конституції було внесено поправку про мову: "Офіційною мовою держави є та, якою здійснюються правління та акти законодавчої влади [208, с.684]". Особлива поправка стосувалася Біблії: "Текст Святого Письма зберігається незмінним; відтворення тексту іншим мовним видом, окрім випадків, коли це узгоджено з Патріархатом Константинополя, повністю заборонено [208, с. 684]". Прихильники катаревуси аргументували свою позицію так: якщо сучасна грецька мова не матиме в основі аттичного діалекту чи писемної мови візантійських церкви і держави, то сучасна грецька держава не матиме гарного фундаменту [87, с. 393].
І поки теоретики вирішували, якою мовою потрібно писати і говорити, письменники та поети все частіше віддавали перевагу димотиці. До 1821 року більшість літературних творів у Греції було створено на Криті та сусідніх островах. Завдяки пануванню венеціанців у період з 1207 до 1669 тут не лише існувала початкова світська освіта, а й було створено першу друкарню. З переходом острова під владу турків більшість інтелігенції емігрувала чи переїхала на сусідні острови. Зокрема, поети утворили так звану Ептанісійську школу, до якої належали ті, хто жили на островах Іонійського моря (Ептаніса). Очолював цю школу відомий грецький поет Діонісіос Соломос (1798-1857), автор "Гімну свободи" (1823), першого значного твору димотикою. На цих островах до 1890 року проза друкувалася виключно димотикою.
Входження димотики в прозу материкової Греції затрималося на два десятиліття порівняно з острівною її частиною, оскільки популярним у той час письменником був А. Пападіамантіс (1851-1911) [91, с. 118], який диктував моду на малу прозу. Він вводив у свої оповідання діалоги, де одним з мовців був представник середнього чи вищого класу, який розмовляв катаревусою, а іншим - селянин, який говорив димотикою. До 1930 року регіональні діалекти та говірки досить часто з'являлися в новогрецькій прозі саме в такому протиставленні [133, с. 111]. Іншим розповсюдженим стилістичним засобом була оповідь від імені освіченого оповідача, який змальовував селян з їхньою говіркою [133, с. 112]. Лише "покоління тридцятих", тобто молоді новогрецькі письменники, які вперше заявили про себе в період між 1930 та 1940 роками, почало писати "велику прозу [111, с. 149]". При цьому перші прозові твори містили слова катаревуси, фонетично наближені до димотики, одиниці поетичного лексикону, а також багато слів та форм, узятих з грецьких діалектів [115, с. 476].
Першим визначним великим прозовим твором новогрецької літератури вважають "Спогади" генерала Макріянніса [111, с. 125], написані десь у 20-их роках XIX ст. Твір вийшов друком 1907 року і справив великий вплив на подальший розвиток новогрецької літератури. Оскільки до того часу ніхто не застосовував елементи міфотворчості для опису реальних подій, цей твір став одним з перших історичних чи мемуарних романів новогрецької літератури [87, с. 96]. З іншого боку, роман вважали свого роду Біблією руху димотикістів, бо генерал Макріянніс, будучи самоуком, писав тим діалектом, яким розмовляв [87, с. 26].
Становленню димотики як літературної новогрецької мови і вза