РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
В УКРАЇНІ (1990-1995 РОКИ)
Про необхідність прийняття нової Конституції республіки мова велася ще за часів існування СРСР. У 60-х - 70-х рр. ХХ ст. в працях українських дисидентів підкреслювалося, що фактичне національно-політичне становище України не відповідає її формально-конституційному державному статусові, наявна радянська конституційна система лише де-юре декларує демократичні положення, які де-факто перекреслюються досвідом тоталітаризму, порушувалося питання прийняття Основного Закону, в якому були б втілені ідеї верховенства права і соціальної справедливості33.
Значний інтерес для дослідження становить відкритий лист А.Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, датований квітнем 1969 р., в якому, зокрема, наголошувалося на потребі ухвалення нової Конституції республіки, яка б гарантувала Україні становище суверенної національної держави34. У новому Основному Законі слід було чітко визначити механізми, які б забезпечували народне представництво шляхом демократизації виборів та захистили ради від узурпації влади бюрократією.
Пропонувалося також підвищити значення договірних відносин між республіками СРСР, передати компетенції союзних міністерств відповідним республіканським органам, утворити Міністерство оборони УРСР, якому підпорядкувати республіканські збройні сили, дозволити добровільний вихід селянина із сільськогосподарської артілі з орендою землі35. Наголошувалося на необхідності створення Конституційного Суду, ліквідації цензури, амністії політичним в'язням, скасування дискримінаційних заходів щодо культурної спадщини, українізації державних та навчальних установ республіки тощо.
Перша половина 80-х рр. характеризувалася динамічними змінами союзного політичного керівництва, розпадом тоталітарного характеру державної влади, деякими реформаторськими процесами, що спричинило послаблення централізованого державного управління та кризу радянського ладу. На ХІХ-й Всесоюзній конференції КПРС (червень-липень 1988 р.) генеральний секретар ЦК КПРС М.Горбачов уперше порушив питання необхідності проведення конституційної реформи союзного масштабу, яка, на його думку, зобов'язана була дати "новий потужний імпульс процесу демократизації радянського суспільства"36. Ним передбачалося поставити кожну ланку виконавчої влади не лише у залежність від відповідної вищої структури партійних комітетів, а й від наслідків народного волевиявлення. Отже, йшлося про те, щоб перетворити управлінські органи радянської влади у незалежні від парткомів та їхніх апаратів владні структури. Результатом реформи стало те, що влада від партійних органів перейшла до Верховної Ради СРСР та республіканських парламентів.
Перебудовчі процеси, які проходили в СРСР, спричинили активізацію суспільно-політичного життя та національно-визвольного руху в республіці у другій половині 80-х рр. Характерними рисами цього періоду стали розкол керівництва КПУ на консерваторів, які прагнули зберегти існуючі владні позиції, і реформаторів, котрі мали на меті утриматися при владі, враховуючи результати конституційної реформи, тобто спираючись на радянські органи влади, а також активні спроби опозиції прийти до влади, які вилилися у масові мітинги і політичні акції37.
Як свідчать джерела, з початку 1989 р. до лютого 1990 р. в різних містах України відбулося 1565 масових заходів, проведених опозицією, у тому числі 732 несанкціонованих, в яких взяли участь понад 2 млн. осіб38. З кінця лютого в країні розгорнулася так звана мітингова війна між носіями демократичних сил та представниками номенклатури, які виступали з гаслами підтримати на черговому з'їзді партії проект програми, схвалений пленумом ЦК КПРС39.
27 жовтня 1989 р. був прийнятий "Закон про вибори народних депутатів УРСР", відповідно до якого депутатів Верховної Ради УРСР та місцевих рад мали обирати прямими і рівними виборами, з висуванням довільної кількості кандидатів на одне місце, свободою обговорення передвиборчих програм та можливістю реального контролю за підрахунком голосів з боку громадськості40.
Після виборів до Верховної Ради УРСР, що відбулися 4 березня 1990 р., політична активність в республіці перемістилася до стін парламенту, а її рушійною силою стали новообрані депутати. Як засвідчують джерела, станом на 19 березня було обрано 433 народних депутати із 450. З них членів КПУ у Верховній Раді УРСР виявилося 85 % (381 особа), що на 16,5 % більше, ніж у попереднє скликання41. (Див. Додаток А. Табл.А.1-2.). Блок демократичних сил отримав 111 мандатів42.
Однак, хоча комуністи й складали більшість у парламенті, ця більшість виявилася неоднорідною, не згуртованою ні ідеологічно, ні організаційно. 25,5 % серед них займали керівники народного господарства (97 осіб), 22,3 % - партійні керівники (85), 12,6 % - радянські працівники: голови виконкомів, начальники відділів і управлінь (48), 9,2 % - голови колгоспів (35), 8,1 % - науковці та професорсько-викладацький склад (31)43. (Див. Додаток А. Табл.А.2.).
Питання про необхідність розробки нової Конституції республіки знайшло своє віддзеркалення у виборчих програмах багатьох кандидатів у народні депутати в ході виборної кампанії. У зв'язку з чим на першому засіданні Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання 15 травня 1990 р. серед інших розглядалася й пропозиція про включення до порядку денного питання про створення Комісії з опрацювання нової Конституції УРСР44.
Однак першочерговим завданням на той момент виявилося обрання керівних органів парламенту. Як згадував А.Корнєєв, позиції представників різних політичних сил щодо Конституції чітко виявилися вже у виступах кандидатів на посаду Голови Верховної Ради УРСР. Зокрема, В.Івашко зазначив: "відповідальні завдання стоять перед Верховною Радою у справі побудови соціалістичної правової держави, - перш за все, підготовка та прийняття нової Конституції Української РСР, яка б створила міцні гарантії прав і свобод народу України, кожного її громадянина"45