Розділ 2
НІМЦІ В уМОВАХ уКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УТВЕРДЖЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ
2.1. Зміни політичних орієнтирів 1917–1921 рр.
Українські німці, що зазнали брутальних утисків російського самодержавства та
повною мірою відчули на собі тягар Першої світової війни, Лютневу
буржуазно-демократичну революцію сприйняли з неприхованим піднесенням і
сподіванням на покращення життя. Ця визначна історична подія актуалізувала
болісне для України питання державного самовизначення, загострила прагнення
українського народу до свободи, об’єднала його у прагненні позбутися ненависної
імперської залежності. Україну охопила хвиля національної революції. З перших
її днів відбулося згуртування національних сил, результатом якого стало
виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру – Української
Центральної Ради. Згодом вона трансформувалась у представницький законодавчий
орган й утворила підзвітний собі уряд – Генеральний Секретаріат.
Головним своїм завданням Центральна Рада вважала боротьбу за автономію України.
Важливим складником цього процесу мала бути і тісна співпраця з національними
меншинами, здійснювана на засадах толерантності та взаєморозуміння. Лідер
Центральної Ради М. Грушевський залишався послідовним прихильником лінії на
досягнення згуртованості всіх національностей навколо визначальної ідеї –
самостійності України. “Ми домагаємося, – писав він, – державного права для
українського народу у федерації народів Росії, широкої автономії України. Але
все це не має бути і не буде загрозою для інших народностей, які мешкають на
Україні! Ми здобуваємо державне право для української землі не для того, щоб
панувати над національними меншостями України… Ми хочемо, зрозуміло, вірити, що
й представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє
становище і підуть зі свого боку назустріч українським політичним домаганням, і
цим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей… Однак без огляду
на симпатії чи антипатії до українців, право національних меншостей буде
забезпечене!” [1].
В іншій праці М. Грушевський ставить пряме запитання: “Чи Україна тільки для
українців?” і дає відповідь – ні, Україна для всіх, хто живе на її теренах і
“любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, а не
оббирати, не експлуатувати для себе”. Продовжуючи цю думку, він наголошує, що
“всякий, хто керується такими поглядами, – дорогий співгорожанин для нас,
незалежно від того, хто б він не був – великорос, єврей, поляк, чех. А хто хоче
тільки живитися з праці народної, бути паразитом…, той нам не потрібен, без
різниці, чи він неукраїнець, чи українець” [2].
М. Грушевський синтезував думки, які панували в українському визвольному русі.
Уже в резолюції першої масової української маніфестації у Києві 19 березня 1917
р. серед інших вимог ішлося про необхідність “надати національний характер
публічним установам, з урахуванням прав національних меншостей” [3]. Принцип
забезпечення прав національних меншин запропонував внести до майбутнього
Статуту автономної України й з’їзд Союзу автономістів-федералістів, що відбувся
в березні 1917 р. [4].
Важливим кроком у формуванні національної політики Центральної Ради стало
проведення Українського Національного конгресу. На ньому делегати заслухали дві
доповіді: “Права національних меншостей та їх забезпечення” Ф. Матушевського та
“Про забезпечення прав національних меншостей” П. Понятенка [5]. Стосовно цих
питань уже в перший день роботи конгрес ухвалив резолюцію: “Єдиною відповідною
формою державного устрою для Росії Конгрес визнає федеративну демократичну
республіку, а одним із головних принципів автономії – повну гарантію прав
національних меншостей, що живуть на Україні” [6].
Ця лінія знайшла своє закріплення й розвиток в Універсалах Центральної Ради. У
Першому Універсалі Рада проголошувала: “В городах і тих місцях, де українська
людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам
негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом
із ними приступити до підготовки нового правильного життя. Центральна Рада
покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, і також
дбатимуть про лад та спокій в нашім краю і в сей тяжкий час вседержавного
безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономної
України” [7].
Свідченням готовності Центральної Ради до співпраці з національними меншинами
став її Другий Універсал. Поповнення складу Ради представниками національних
меншин було однією з умов її порозуміння з Тимчасовим урядом. Загальний принцип
поповнення, за словами М. Грушевського, полягав у тому, що “у новій Раді
делегатам меншостей повинно було належати приблизно 25 % – пропорційно
кількості неукраїнської людності”. Проте представники національних меншин не
погодилися з цією квотою і стали вимагати вдвічі більшу норму представництва.
Урешті-решт зупинилися на 30 %, щоб, як пише М. Грушевський, “не затягати
справи” [8].
12 серпня комісія у справах поповнення складу Ради представниками нацменшостей
ухвалила, що всі неукраїнські партії й організації обиратимуть до Центральної
Ради 202 членів та 51 кандидата. При цьому Раді робітничих депутатів
відводилося 30 місць, Раді військових депутатів – 20, російським
соціалістам-революціонерам – 20, російським меншовикам – 20, Раді об’єднаних
громадських організацій – 10, кадетам – 10, народним соціалістам – 4 місця,
євреям – 50, полякам – 20, молдованам – 4, німцям – 3, грекам, чехам,
білорусам, менонітам і болгарам – по 1 місцю [9]. Крім того, за рахунок
представництва національних меншин розширювався і ск
- Київ+380960830922