РОЗДІЛ 2
РОЗТАШУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРАВОСЛАВНИХ МОНАСТИРІВ КИЇВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК ХХ СТ.)
2.1. Суспільно-політичні обставини функціонування, ієрархічне підпорядкування та правове становище монастирів і чернецтва
Українська культура зазнала істотних втрат від того, що десятиліттями важливий її сегмент викреслювався із життя суспільства. Нівелювалися релігія, віра в Бога, нищилися церкви та монастирі, переслідувалося духовенство.
Штучно створений релігійно-духовний вакуум зрештою канув у небуття. Суспільство вкотре звернуло увагу на релігійну тематику. На фоні міжконфесійних конфліктів та активізації діяльності всіляких закордонних релігійних місій активно відроджується православне чернецтво, швидко зростає кількість монастирів (майже 200) та їх насельників, що в свою чергу потребує відповідної реакції законодавців, державних службовців та громадськості. Відновлення чернецтва спонукає науковців до активного вивчення досвіду існування чернечих обителей на теренах України дорадянського періоду та пошуку шляхів розвитку православного чернецтва модерного часу. У всі часи іти в монахи означало перехід із світу житейських справ в інший світ, де людина звільняється від кайданів, де її душу звеличують молитви, де вона піднімається над землею та приближається до Бога. У монастир нерідко ідуть люди після сильних потрясінь, не знайшовши спільної мови з оточуючим світом, стомлені від життєвої боротьби та негараздів, розчаровані, шукаючі спокою та духовної свободи. Зрозуміло, що не завжди і не всі отримували чого прагнули. Людина завжди лишається лише людиною... Одиницям, шляхом впертої і безжальної боротьби з самим собою вдавалося досягти реалізації власних ідеалів аскетизму.
Вивчення монастирів та чернецтва має тривалу та складну історію, на яку значною мірою впливав пануючий тип суспільної свідомості. Цей вплив, безперечно, був не одностороннім, а взаємно проникним, оскільки чернечі аскетичні ідеали мали вплив на формування суспільної свідомості, морального обличчя, моральних цінностей та орієнтацій суспільства, його менталітету.
Так історично склалося, що наприкінці XVIII ст. монастирі Південної Київщини належали до складу різних єпархій. Пояснення цього приховується як у церковній політиці Російської держави, так і в геополітичних змінах другої половини згаданого XVIII cт. Отже монастирі в різний час перебували у складі Київської митрополії, Переяславської єпархії, єпархії Віктора Садковського в м. Слуцьку, Брацлавської та Житомирської Греко-орієнтальної Пінської консисторії, вікарія Житомирського, єпархії Катеринославської.
З часом єпархіальне підпорядкування монастирів, що досліджуються неодноразово змінювалося. Після передачі в 1715 р. епіскопу Кирилу Шумлянському новоутвореного Переяславського вікаріанства з протекторату Київського митрополита виокремилися парафії та монастирі Переяславського, Корсунського та Богуславського полків. Із 1726 р. переяславські епіскопи вийшли з підпорядкування Київській митрополії. У 1748 р. Переяславську епіскопію цілковито вивели з-під влади Києва. Саме в середині XVIII cт. монастирі Правобережжя опинилися у підпорядкуванні різних епіскопів.
У 1761 р. парафії і монастирі Переяславської єпархії, які перебували за межами Російської імперії (так звані "закордонні"), було віддано під нагляд ігумена Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського [251, 16]. Йому підпорядковувалися Мотронинський Троїцький, Мошногірський Вознесенський, Виноградський Успенський, Богуславський Миколаївський, Корсунський Онуфріївський обителі. У віданні Київського митрополита лишалися Пустинно-Медведівський Миколаївський, Пустинно-Жаботинський Онуфріївський, Лебединський Георгіївський, Лебединський Миколаївський та Чигиринський Троїцький монастирі [16, 31]. Нерідко керівництво Київської єпархії доручало нагляд за всіма українськими монастирями чи деякими з них ігумену Медведівського монастиря, який посідав провідне місце в системі закордонних монастирів Київської єпархії. У віданні ігумена Медведівського монастиря постійно перебувала Чигиринська Троїцька жіноча обитель [16, 31]. У 1786 р. ці заклади разом з іншими українськими монастирями були вилучені із безпосередньої влади Київських митрополитів і переведені у підпорядкування епіскопа переяславського Віктора (Садовського), коад'ютора Київської митрополії, який титулувався з 1785 по 1793 р. епіскопом переяславським і бориспільським, а з 1793 по 1796 р. архіепіскопом мінським та волинським й архімандритом Слуцького монастиря. Професор Ф. Титов щодо монастирів Південної Київщини використовував назву "українські", яка цілком відповідає їхньому етнічному наповненню. У такому (персональному) контексті цей термін придатний до вживання стосовно монастирів зазначеного регіону не лише XVIII ст., а й подальших століть.
Щодо ієрархічної підлеглості православних монастирів Київської єпархії у 1796-1917 рр., то вона була сталою, та визначалася загально церковними нормами. Найближчий контроль за діяльністю монастирів здійснював "Благочинний православних монастирів поза м. Києвом розташованих", який звітував Київському Митрополиту (Київській духовній консисторії), який підпорядковувався Святійшому Правлячому Синоду.
При визначенні правового статусу монастирів варто враховувати важливу особливість Російської православної церкви - її цілковите підпорядкування державі. Святійший Правлячий Синод очолював обер-прокурор, який послідовно реалізовував політику самодержавства. На рівні єпархій духовні консисторії перебували під контролем секретаря, призначеного Св. Синодом. Керівні органи Російської православної церкви Синодального періоду контролювали призначення священнослужителів, позбавлення і надання чернечого стану тощо.
Життя монастирів регламентувалося правовими нормами. Зупинимо нашу увагу на внутрішньо-церковних теологічних (канонічних) основах існування чернецтва. До них належали церковні канони - система правил, затверджених ц