Українська мова в епістолярних текстах кінця ХІХ - початку ХХ ст.

РОЗДІЛ 2
ЕПІСТОЛЯРНІ ТЕКСТИ
ЯК ДЖЕРЕЛО ВІДТВОРЕННЯ ФОНЕТИЧНИХ, СЛОВОТВІРНИХ
ТА ГРАМАТИЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОВНИХ ОДИНИЦЬ,
ХАРАКТЕРНИХ ДЛЯ СОЦІОЛЕКТУ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Лінгвістичний аналіз листування української інтелігенції зазначеного періоду здійснюється шляхом виявлення фонетичних, граматичних та морфемно-словотвірних розбіжностей, що існують між епістолярними текстами та сучасною практикою літературного мовлення. Такий підхід дозволяє простежити процес становлення єдиної літературної норми, виявити чинники, які впливали на мовні навички представників освічених верств, а також відтворити мовні особливості, які наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. характеризували інтелігентське мовлення. Вивчення мовних одиниць здійснюється з урахуванням можливості редакторського втручання в авторський текст та тих лінгвотекстологічних засад публікації епістолярних текстів, яких дотримувалися упорядники видань*.
2. 1. Фонетичні особливості мовних одиниць
морфологічного рівня, вживаних у мовленні
української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Вживання в епістолярних текстах представників української інтелігенції фонетичних форм, відмінних від сучасних норм літературного слововжитку, в значній мірі зумовлювалося впливом говіркового середовища. Такі явища засвідчені головним чином у листуванні західноукраїнських інтелігентів, що дозволяє припускати наявність відповідних фонетичних рис й у їхньому розмовному мовленні.
2. 1. 1. Фонетичні особливості дієслівних форм, зафіксованих у листах української інтелігенції, у багатьох випадках зумовлені впливом діалектної системи української мови. Так, у листуванні української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст. фіксуємо різні інфінітивні форми. У листах галичан поряд із формою на -ти фіксуємо вживання давньої форми на -чи: а цему то повинни льуде шче ( помочи (Переписка, ІІІ, М. Павлик, с. 21-22); ..щоби Ви були ласкаві добре заопінїювати мою просьбу і помочи менї (Кузеля, с. 15); зречися того прикрого права (Лепкий, с. 69); ..удалося мені зберегчи її память отсею повістею (Чайк., с. 45).
Інфінітивний суфікс -чи властивий лише західноукраїнським говорам і фіксується в незначній кількості слів, переважно в тих, що "мають у минулому часі варіант кореневої морфеми, що закінчується на задньоязиковий або фарингальний приголосний" [83, с. 257], найчастіше на г, к. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у галицько-буковинському мовленні слова берегти, зректися, помогти, а також пекти, ректи, сікти, стерегти вживалися в інфінітивній формі на -чи. Це засвідчує й Словник Желехівського, в українській частині якого наведено варіантні форми інфінітивів: берегти, беречи (берегчи) (Желех., с. 24); зречи -ся [сучасн. зректися], сказати (Желех., с. 315); пекти, печи (Желех., с. 607); помочи [сучасн. помогти], помагати (Желех., с. 698); січи [сучасн. сікти] (Желех., с. 869); стерегти ([стере]гчи, [стере]чи) (Желех., с. 918); речи (реку, речеш) [сучасн. ректи] (Желех., с. 801).
Варто зауважити, що текстова реалізація інфінітивних форм із суфіксом
-чи в епістолярних текстах не мала стилістичного обмеження. Листи Б. Лепкого, З. Кузелі та А. Чайковського засвідчують уживання інфінітивних форм на -чи в контекстах із виразною офіційно-діловою специфікою, а листи О. Кобилянської та М. Павлика - у розмовно-побутовому мовленні. Таким чином, у західноукраїнському варіанті літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст. ця фонетична риса хоч і була ознакою діалектного мовлення, проте мала наддіалектний характер.
Для епістолярних текстів наддніпрянської інтелігенції характерним було вживання діалектних інфінітивних форм на -ть: виплачувать (Л. Укр., 11, с. 11); гадать (ЕЯ, 1, Дашк., 1928, с. 169); друкувать (ЕЯ, 1, Добр., 1929, с. 198); думать (ЕЯ, 1, Міллер, 1929, с. 318); малювать, вибачить, послать (ЕЯ, 1, В. Грінч., 1928, с. 137); піддержать (ЕЯ, 1, Чикал., 1910, с. 616); подяковать (ЕЯ, 1, Сумцов, 1920, с. 540); прислать (ЕЯ, 1, Міллер, 1931, с. 350); слідувать (ЕЯ, 1, Солян., 1930, с. 507); співать (ЕЯ, 1, В. Грінч., 1931, с. 145).
Як зазначає Г. Півторак, форми на -ть були локалізовані в межах північного та південно-східного наріч і в українській літературній мові нового часу часто мали певне стилістично-смислове навантаження. Цим, на думку дослідника, й пояснюється їх уживання письменниками, рідним говіркам яких такі форми не властиві, зокрема - І. Франком та Лесею Українкою [170, сс. 27, 29]. Проте листи А. Чайковського, в яких фіксуємо форми писать, післать, не виявляють цієї ознаки: В такім стані річи повздержіться єще писать сильветку з мене, бо ще нема за що (Чайк., с. 58); Пишете, аби післать під опаскою, хиба ж се безпечно, коли і "заказані" письма пропадають? (Чайк., с. 132). Таким чином, у західноукраїнському епістолярії інфінітивні форми на -ть не мали стилістичного обмеження й уживалися як у розмовно-побутовому, товариському мовленні (це засвідчують контексти до дієслів виплачувать, друкувать, думать, піддержать, подяковать, співать, читать), так і в офіційно-діловому (це засвідчують контексти до дієслів малювать, надсилать, прислать, слідувать).
Серед інших діалектних фонетичних рис у системі дієслівних форм, що трапляються в епістолярії української інтелігенції, варто відзначити кінцевий твердий приголосний [т] у дієслівних формах теперішнього часу 3 особи однини та множини ІІ дієвідміни. Ця риса властива наддністрянським, покутським та іншим говіркам південно-західного наріччя, що й пояснює її наявність у листах І. Франка, М. Павлика та А. Чайковського: важит (Переписка, ІІІ, М. Павлик, с. 23-24); доходит (Переписка, ІІІ, М. Павлик, с. 21); ладит (Переписка, ІІІ, І. Франко, с. 5); пророчит (Переписка, ІІІ, І. Франко, с. 47); свідчит (Переписка, ІІІ, І. Франко, с. 10-11); увзгляднит (Переписка, ІІ, М. Павлик, с. 104), назовут (Чайк., с. 74-75).
Фонетична варіантність спостерігається в уживанні дієслівного суфікса
-ува-/-ова-, що було характерною ознакою літературного мовлення кінця ХІХ - початку ХХ