Захист прав на торговельні марки у міжнародному приватному праві.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЗАХИСТУ ПРАВ НА ТОРГОВЕЛЬНІ МАРКИ У
МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
2.1. Міжнародні та регіональні договори і угоди як інструмент
екстериторіального визнання прав на торговельні марки
Бурхливий розвиток виробництва та глобалізація економіки, зростання пропозицій
над попитом детермінували потребу універсалізації законодавства та, зокрема,
пошуку універсальних засобів охорони прав на ТМ. Подоланню територіального
обмеження прав на ТМ у міжнародному приватному праві слугують
міжнародно-правові акти: багатосторонні та двосторонні конвенції та договори
про визнання та охорону цих прав. Якщо перші орієнтуються на уніфікацію
національних законодавств у сфері інтелектуальної власності, то другі
зобов'язують визнати та надати охорону суб'єктивним виключним правам, що
виникли внаслідок законів іншої країни [9, с. 5]. Ці акти спрямовані на
вирішення першочергового завдання – подолати екстериторіальне визнання прав на
ТМ, не обмежувати права на ці об'єкти, що ускладнені іноземним елементом.
Проте відносини з приводу ТМ не вичерпуються їх визнанням та охороною лише у
відповідній державі. Цей об'єкт через глобалізацію економіки набув міжнародного
значення. Тож якщо це ускладнено іноземним елементом, то йдеться про
міжнародно-правові механізми регу­лювання відносин. Попри правомірне
використання ТМ все більшого поширення набули контрафакти. Такі порушення
вчиняються на території національної юрисдикції. В той же час внаслідок
міжнародних угод визнані права охороняються згідно з національним
законодавством, слід надати їм правову охорону в такому ж обсязі, як і власним
об'єктам інтелектуальної власності (національ­ний режим) [9, с. 6]. Тож до
сфери міжнародного приватного права слід віднести такі відносини з приводу ТМ,
що ускладнені іноземним елементом: 1) визнання прав; 2) укладення договорів
щодо майнових прав; 3) захист прав.
Розвиток правової охорони ТМ у міжнародному приватному праві започатковано
підписанням 20 березня 1883 року Паризької конвенції про охорону промислової
власності [93, с. 548]. Після підписання Паризька конвенція багато разів
переглядалася - у Брюсселі 14.12.1900 р., у Вашингтоні 02.06.11 р., у Гаазі
06.11.25 р., у Лондоні 02.06.34 р., у Лісабоні 31.10.58 р., у Стокгольмі
14.07.67 р. тощо. Кожна Конференція з перегляду починаючи з 1900 року
закінчувалася прийняттям Акту перегляду Паризької конвенції. Для України, яка
також є учасницею Паризької конвенції, вона набрала чинності з 25.12.91 р.
Значення Паризької конвенції важко переоцінити - якщо на момент підписання її
учасницями було всього 11 країн, то на теперішній час учасницями цієї конвенції
є близько 140 країн.
Паризька конвенція містить норми, що стосуються охорони ТМ. Вони складають три
головні групи: національний режим, право пріоритету, загальні правила [67, с.
8]. Націо­нальний режим [9, с. 23] передбачає охорону ТМ у кожній із
країн-учасниць відповідно до національного законодавства цієї країни. За нею
іноземним володільцям ТМ надається така ж охорона, як і національним.
Національний режим надається на основі принципу так званої формальної
взаємності, за яким дер­жави взаємно забезпечують не рівність конкретних прав,
а рівність іно­земців у правах з місцевими громадянами.
Для ТМ принципове значення має абз. 2 ст. 2 Паризь­кої конвенції, відповідно до
якого жодні умови про місце проживання чи наявності підприємства в країні, якій
подана заявка на ТМ, не можуть бути поставлені як передумова для надання
правової охорони заявнику-іноземцю. Закони про ТМ різних країн мо­жуть містити
такі вимоги, але вони будуть суперечити положенням Кон­венції. Достатньо, що
заявник має підприємство на своїй батьківщині або в іншій країні Союзу [87, с.
186].
Відповідно до положень Конвенції умови подання заявки і реєстрація ТМ
визначаються в кожній країні Союзу її національ­ним законодавством. Тож інша
країна Союзу не може відмовити заявникові в реєстрації ТМ на тій підставі, що
заявникові було відмовлено в країні його походження. ТМ, що за­реєстровані в
одній країні Союзу, розглядаються як незалежні від ТМ, що зареєстровані в інших
країнах Союзу. Проте країни Союзу зобов'язані відмовляти в реєстрації або
ви­знавати недійсною реєстрацію і забороняти використання ТМ, яка відтворює,
імітує або є перекладом іншої ТМ за визначенням компетентного органу країни
реєстрації або країни, де ця ТМ уже стала загальновідомою [93, с. 549].
За ст. 6-quinquies Паризької конвенції кожна ТМ, що зареєстрована у країні
походження, може бути заявлена в інших країнах Союзу і охороня­тися такою, якою
вона є. Це положення зумовлене неоднаковими вимогами до форми ТМ у різних
країнах, що при­зводило до непорозумінь при їх реєстрації в інших країнах. Для
експортерів ТМ могла втратити свою цінність, якщо при її використанні довелось
пристосовуватися до законодавства країни її застосування, що спричиняло
незручності та зайві витрати, ускладнити умови реєстрації та захисту ТМ. Це не
влаштовувало заявників-іноземців, а міжнародна торгівля вимага­ла уніфікації
умов реєстрації ТМ. Це спричинило принцип Конвенції охорони ТМ у незмінному
виді: такою, якою вона є" (telle quelle) [67, с. 10]. Для його здійснення
достатньо правильно офор­мити її реєстрацію в країні походження, а умова про
незмінний її вигляд стосується тільки форми, а не змісту марки. Тож
зареєстровані ТМ в країні походження мають прийматися до реєстрації в інших
країнах Союзу навіть у тому разі, коли їх форма не відповідає вимогам
національного законодавства. В той же час ст. 6-quinquies Конв