РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕКОНСТРУЮВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ЗА
ТВОРАМИ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1. Парадигмальні підстави методологічної переорієнтації досліджень
національного характеру
Нині в психологічній науці відбувається дедалі очевидніший парадигмальний зсув
[132–138]. “Головний його зміст, – зазначає М. Слюсаревський, – становить
передусім зміна природничо-наукової парадигми на гуманітарну, а на цю зміну, у
свою чергу, накладаються резонуючі міждисциплінарні впливи, пов’язані з
переходами до некласичного та постнекласичного дискурсів” [137, c.7]. На його
думку, перехід психології до гуманітарної парадигми на сьогоднішній день є
доконаним фактом, який немає сенсу заперечувати [Там само, с. 9]. Прийняття
фаховим психологічним співтовариством гуманітарної парадигми істотно змінило
дослідницькі настанови, зробивши психологію швидше ідеографічною, аніж
номотетичною наукою [136; 137; 139]. Це “особливо слід мати на увазі,
обговорюючи, певно, найгострішу у психологічній науці проблему методів
емпіричного дослідження, яку ще більше актуалізували згадані парадигмальні
зміни” [137, c. 10].
У конкретно-методологічному плані такий парадигмальний зсув виявляється
передовсім у тому, що дослідники – психологи, соціологи, представники інших
соціогуманітарних наук – усе частіше віддають перевагу методам, які прийнято
називати якісними, і менш зацікавлені у так званих кількісних методах, зокрема
експериментальних, котрі іманентно притаманні природничо-науковій парадигмі.
При цьому “кількісні” методи зазвичай ототожнюються з формалізованими
(“жорсткими”) прийомами збирання емпіричних даних, а якісні, навпаки, – з
“м’якими”, неформалізованими та напівформалізованими (фокусоване інтерв’ю,
метод фокус-груп тощо).
За рубежем проблему кількісних і якісних методів порушували ще в 1930–1940
роках. За визначенням Н.Кемпбела, піонера такого поділу методів дослідження,
кількісними називаються властивості, для яких визначені емпіричні операції
подібні арифметичній дії додавання, а якісні – характеризуються відсутністю
таких операцій [140]. Наприкінці 1970-х років, коли співвідношення кількісних і
якісних методів набуло вигляду антитези, С.Рейхард і Т.Кук назвали це
зіткненням не стільки методів, скільки методологічних парадигм, –
феноменології, з одного боку, і позитивізму – з другого [141].
З другої половини 1990-х років можна зафіксувати сплеск інтересу до проблеми
кількісних і якісних дослідницьких стратегій у російській, а потім і в
українській соціологічній та психологічній науці. Підставою цього інтересу
стало виокремлення галузей соціального, вторгнення “жорстких” методів у які
небажане: вивчення життєвих ситуацій, різних культур, специфічних груп тощо. За
допомогою якісних методів у цих сферах можна отримати валідні й глибокі дані,
які, однак, принципово не екстраполюються на інші об’єкти
[142, с. 9].
Проблемі співвідношення кількісного та якісного аналізу в соціальних науках
була присвячена дискусія, що відбулась у 2004 р. на сторінках російського
журналу “Социологические исследования”. На думку однієї з учасниць цієї
дискусії О. Гришиної, проблема поєднання якісних і кількісних стратегій
дослідження полягає в їх різній спрямованості, а отже, й у різних завданнях та
дослідницьких цілях. У першому випадку це виявлення змістових навантажень
певних дій, концептуалізація певних явищ тощо, у другому – дослідження
генералізацій та відповідних статистичних і казуальних зв’язків [Там само].
Інша учасниця дискусії А. Готліб виділяє чотири підходи до визначення
співвідношення кількісних і якісних дослідницьких методів. Перший – радикальний
(кількісні і якісні методи застосовуються синхронно, проте значущість якісних
досліджень зростає і зростатиме далі через більшу відповідність “духові часу”).
Другий – “екзистенційний” (визнає, що нині немає критеріїв, котрі б переконливо
довели перевагу тої чи іншої групи методів, кожна з яких має власний спектр
пізнавальних можливостей, власні вади й переваги. Тому підставою для їх
застосування є екзистенційний вибір науковця). Третій – прагматичний (кожна
група методів має власну зону релевантності, і дослідник обирає їх відповідно
до мети й завдань свого дослідження). Нарешті, четвертий – вузькоемпіричний
(вважає різницю між кількісними і якісними методами незначною і, відповідно,
дискусію щодо них – непродуктивною й надуманою) [Там само].
На думку Л. Лаби, є дві основні моделі інтеграції якісних і кількісних методів
[143]. Перша – “класична фазова модель”, запропонована А.Бартоном і
П.Лазарсфельдом у 1950-ті роки. За цією моделлю, якісні методи посідають
маргінальне місце в процесі дослідження, їх застосовують при розробленні й
формулюванні гіпотез, які в подальшому мають бути перевірені за допомогою
кількісних методів. З погляду цих учених, саме таке співвідношення методів у
конкретному дослідженні дає змогу взаємно компенсувати їхні слабкі сторони і
належно використати переваги.
Проте з часом набула поширення і зворотна тенденція: з’ясувалося, наприклад, що
якісні методи не завжди підходять для генерування гіпотез, бо з їх допомогою
неможливо визначити взаємозв’язок між соціокультурними факторами та діями
індивідів. Тому інколи є сенс “перевернути” фазову модель і почати з виявлення
та оцінювання кількісних даних, а потім застосувати якісні методи для кращого
розуміння статистичних зв’язків та їх більш диференційованого оцінювання.
Друга модель інтеграції методів, яку виділяє Л. Лаба, – “методологічна
тріангуляція”. Вона ґрунтується на ідеї зіставлення та взаємоперевірки
резу
- Київ+380960830922