РОЗДІЛ 2
Політично-ідеологічні передумови виникнення Галицької митрополії
Галицька митрополія – церковна провінція, утворена на землях
Галицько-Волинської держави стараннями князів Лева Даниловича та Юрія І у 1303
році [201]. Саме з’ясування політично-ідеологічних передумов заснування
Галицької митрополії є першим завданням нашого дослідження. У цьому контексті
потрібно зауважити, що Галицька митрополія – це передусім наслідок відцентрових
тенденцій у політично-ідеологічному житті Київської Русі, які охопили її у ХІІ
– ХІІІ століттях і привели до її занепаду.
Потрібно зауважити, що в 1097 році відбувся Любецький з’їзд князів Київської
Русі [85, с. 61], який фактично через призму запровадження системи вотчинного
князювання започатковує відцентрову політичну ідеологію в Київській державі.
Зокрема, в результаті Любецького з’їзду було впроваджено нове поняття
князівського володіння – «отчина» - і визначено три такі утворення – Київ,
Чернігів та Переяславль, які мали належати надалі Святополку, трьом
Святославичам і Володимиру Мономаху. Що власне розуміли князі під «отчиною»? У
точній відповідності з прозорою етимологією, отчиною вважалися володіння, які
колись належали батькам. Водночас вотчинний статус якихось земель передбачав
закріплення цих земель за певними відгалуженнями князівського роду з можливістю
безперешкодної передачі в спадщину дітям та онукам. Отже, отчичі, володіючи
практично всією Руссю, не тільки намагалися раціонально розмежувати сфери
впливу родин, а й назавжди обмежували число потенційних спадкоємців – усіх
трьох отчин загалом і кожної, зокрема. У цьому сенсі Любецький з’їзд по-своєму
давав те, чого в кількох попередніх поколіннях Рюриковичі досягли лише
усобицею: він чисельно звужував «рід», видавлюючи за його межі частину родичів
[126, с. 200].
Загальним тлом любецьких ідей був «Заповіт Ярослава». Лише володіння, котрі
Ярослав визначив трьом старшим синам, визнано було отчинами у 1097 р., при тому
майже в тих самих обсягах. Решта князів, і присутніх у Любечі, відсутніх, але
згаданих у його постановах, подібного привілейованого статусу були позбавлені.
Святополк, Святославичі і Мономах були головними гравцями. Ніхто, крім нащадків
тріумвірату (трьох найстарших синів Ярослава Мудрого – С.П.) отчин не одержав
[126, с. 200].
Володіння цих князів було визначено як «Всеволодові роздачі». Так жорстоко
вказуючи пальцем на походження волостей Ростиславичів (володіли Галичем,
Перемишлем, Звенигородом і Теребовлею з 1084 року – С. П.) і Давида, отчичі
давали їм зрозуміти, що права, на яких ті володіють столами, суттєво
відрізняються від прав отчичів. «Роздачі» є «продуктом» новітнього походження і
як такі не можуть претендувати на те, щоби бути постійними і нерушимими.
Підтверджуючи «Всеволодові роздачі», але, не закріплюючи за ними статусу
отчини, нащадки тріумвірату тим самим заявляли, що, на відміну від власних
«отчин», волості Ростиславичів і Ігоровичів (волинських князів – С. П.) все ще
перебувають у загальнородовій власності, якої вони є розпорядниками. Отчичі,
отже, залишали за собою право коли-небудь переглянути результати роздач [126,
с. 200-201].
Тому класифікація володінь Ростиславичів та Ігоровичів в якості «Вселодових
роздач» акцентувала увагу на їхній тимчасовості та умовності [85, с. 128].
Зокрема, на основі рішень Любецького з’їзду Давид Ігорович (володимирський
князь – С. П.) повинен був поділитися частиною Волині з галицькими
Ростиславичами [125, с. 90].
Отже, рішення Любецького з’їзду через нерівноправне визначення статусу руських
земель фактично започаткували політичну децентралізацію Києва, оскільки удільні
князі з метою збереження своїх володінь почали протистояти отчичам.
Рішенням Любецького з’їзду передували розростання князівської родини та поява
великої кількості удільних політичних центрів на теренах колись єдиної
Київської Русі. Однак тут потрібно зазначити, що удільні політичні центри не
відзначалися рівномірністю свого економічного розвитку, що пізніше проявилося в
частих перенесеннях цих центрів зі слабких міст до економічно більш сильних.
Також слід зауважити, що перенесення політичних центрів уділів часто
супроводжувалося міжусобними війнами, в результаті яких відбувалося розширення
сфер політичного впливу удільних князів, а самі удільні центри ставали
регіональними політичними осередками. Саме таким новим регіональним політичним
центром південно-західних провінцій колишньої Київської Русі у середині ХІІ
століття стало місто Галич.
У контексті цих подій потрібно звернути увагу на те, що кінець ХІ століття – це
епоха панування у всій Європі християнської релігійно-світоглядної ідеології,
котра в середньовічних державах виходила за рамки релігійної конфесійності й
займала чітке місце в політично-ідеологічній системі держави. Найяскравішим
прикладом такого становища християнства в середньовічній Європі була
Візантійська імперія з її цезаропапістською ідеологією, яка охоплювала всі
сфери життя цієї країни.
Руська православна церква також не обмежувалася конфесійною діяльністю, але
становила одну з важливих суспільно-політичних сил Русі, яка справляла
відчутний вплив на всі сфери державного життя й була, по суті, частиною самої
держави [126, с. 278].
Також тут потрібно звернути увагу на те, що формування нових політичних
удільно-регіональних центрів вимагало створення ідеології, яка б відповідала
потребам феодального розвитку, освячувала владу і статус князя, його
опозиційність до вотчинної ідеології князів, зміцнювала державу й подолала б
феодальну роздробленість. Таку консолідуючу роль в епоху середньовіччя у Європі
в
- Київ+380960830922