РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Перше питання, що виникає при зверненні до музичного мистецтва, – яка роль
музики в житті суспільства. По суті, вона збігається з роллю художньої культури
в цілому. Зв’язок музичного мистецтва з життям суспільства здійснюється у трьох
взаємозалежних аспектах. По-перше, воно відбиває реальну дійсність, по-друге,
дає їй художню оцінку і, по-третє, здійснює творчу функцію, перетворюючи
соціальне життя людини. Музика, як і будь-який інший вид мистецтва, одухотворяє
людське життя, активізує в ньому естетичний початок. Вона не тільки збагачує
повсякденне існування людини, але піднімає його над побутом, сприяючи створенню
вищого рівня духовного життя людини і суспільства.
Музика в системі суспільних відносин: місце, роль, функції
Однією з проблем, вирішенням якої займається соціальна філософія, є
співвідношення залежності музичного мистецтва від суспільного життя і відносної
самостійності, іманентності його розвитку. Обидва ці аспекти необхідно
розглядати в їхній єдності і діалектичній взаємодії.
Залежність музики від життя суспільства – це, по суті, аксіома, що доводиться
не міркуваннями, а всією історією музичного мистецтва. Її вивчення свідчить про
те, що музичне мистецтво постійно регулюється життєвими орієнтирами, реагує на
суспільні процеси, відбиває й оцінює життєві явища своїми специфічними
засобами. Не говорячи вже про твори композиторів реалістичного напрямку (опери
М. Мусоргського, симфонії П. Чайковського), про творчість композиторів, які
свідомо реагують на суспільно-історичні процеси (Л. Бетховен і французька
буржуазна революція), навіть такі своєрідні художні явища як музика французьких
клавесиністів або здобутки А. Веберна були породжені визначеними сторонами
сучасного їм громадського життя, психологією тих чи інших суспільних
прошарків.
Відносна самостійність музичного мистецтва яскравіше за все виявляється при
розгляді історії музичної мови. Порівняння різних етапів історії музики досить
виразно показує іманентний характер її розвитку і збагачення.
У процесі розвитку музичної мови бувають, звичайно, деякі етапи руху назад.
Проте історія, принаймні європейської музичної культури, однозначно показує, що
музична мова розвивається по висхідній лінії. Скажімо музична мова
Середньовіччя – при всій її виразній силі – не йде ні в яке порівняння з
багатством музичних виразних засобів сучасного мистецтва. У сучасній
новоєвропейській музиці «амбівалентність «молекулярних» зв’язків конститутивна,
і відноситься до сутнісних проявів континуально-енергетичної і експресивної
природи музичного становлення. Парадоксальність, конфліктність є природним і
плідним проявом онтологічної життєвості музичної мови і не повинні редукуватися
в теоретичному осмисленні, а навпаки прийматися як необхідні елементи цілісного
хроноартикуляційного процесу [9, с. 31]».
Розглянуті нами лінії розвитку мови є іманентними для музичного мистецтва. У
суспільних процесах ми не знайдемо прямих аналогів даним явищам. Зазначимо, що,
здавалося б, власне мовні процеси впливають на характер музичного переживання:
адже воно не може бути неопосередкованим до структури музичної тканини, до
звукових музичних образів. Пов’язано це з тим, що процес історичного добору тих
чи інших звукових елементів підпорядковується не тільки абстрактній звуковій
логіці, але також естетичним установкам, формування яких залежить як від
немузичних суспільних факторів, так і від іманентної логіки розвитку
музично-художніх уявлень.
Розглядаючи музику як відображення епохи, треба, перш за все, звернути увагу на
факт регулярного чергування історичних періодів, коли поперемінно превалює то
музика, пов’язана з надмузичними компонентами, переважно словесними, то музика,
вільна від надмузичних компонентів. Причина такого чергування знаходиться у
механізмах формування інтонаційного фонду епохи.
З появою кожного стилю для втілення нового, раніше не охопленого музикою
змісту, авторами використовуються нові виразні засоби. Поки ці засоби публіці
не знайомі, композитори змушені зв’язувати їх із надмузичними елементами,
зокрема словесним та сценічним, щоб привчити слухача думкою – свідомо, а потім
і підсвідомо – асоціювати ті чи інші нові засоби музичної мови (інтонаційні,
ладо-гармонійні, метроритмічні, темброво-колористичні) з певним набором
поняттєво-предметних відповідностей. За плином впливу синтетичного твору
надмузичні компоненти розшифровують, коментують, семантизують кожний з
нововведених елементів музичної мови, привчаючи слухача певним чином на них
реагувати. Накопичується деякий досвід сприйняття одноразових чи повторюваних,
музично-словесних, музично-танцювальних, музично-сценічних, у результаті чого
власне музичні елементи починають доходити до свідомості слухачів.
Пізніше, коли в колективній слухацькій свідомості виникли стійкі зв’язки між
відповідними музичними і надмузичними компонентами, з’являється можливість їх
роз’єднати. При цьому надмузичні компоненти (слово, сюжет, зоровий ряд)
виносяться за межі звучної тканини й утворюють програму інструментального
твору, що створює більш-менш контрольований автором ланцюг асоціацій.
Нарешті, на останньому етапі елементи музичної мови, характерні для даного
стилю, вже настільки семантизовані, стійко зв’язані в колективній свідомості і
підсвідомості слухачів з певними образно-емоційними значеннями, що стає
можливим відмовитися від яких-небудь надмузичних допоміжних засобів. Музика і
без їхньої допомоги викликає у підготовленої аудиторії адекватну реакцію
умовно-рефлекторного типу, засновану на попередньому досвіді сприйняття
синтетичних творів. Композитори м
- Київ+380960830922