Розділ 2
участЬ християнських конфесій
у суспільному житті сучасної України
2.1. Оцінка церквами суспільно-релігійних процесів у державі
в світлі церковних документів та конфесійних праць
Виклики сьогодення поставили перед церквою завдання реалізації християнського
вчення в суспільному житті. Участь церков у процесах трансформації українського
суспільства доцільно розглядати через призму соціального кодексу певної
християнської конфесії, а також церковної позиції, що відображена в документах
християнських конфесій (заявах, зверненнях, доповідях тощо) щодо тих чи інших
суспільно-релігійних подій. На сьогоднішній день можна говорити про чималий
внесок кожної з українських християнських конфесій у теоретичне осмислення
питань місця церкви в суспільному житті та специфічну практику реалізації цього
курсу в сучасних українських реаліях.
2.1.1. Православний підхід. Порядок аналізу церковних документів українських
православних конфесій (декларацій, концепцій, постанов, звернень, листів тощо),
в яких відображена офіційна позиція конфесій, в цьому пункті базуватиметься на
кількісному представленні тієї чи іншої православної конфесії в Україні.
Розгляд церковних документів УПЦ МП доцільно розпочати з 1990 року (адже саме
тоді, до проголошення незалежності України 1991 р., було закладено підґрунтя
міжправославного розколу в Україні), з Постанови Помісного Собору РПЦ (5-10
червня 1990 р., Москва). Так, у п.19 сказано: «Оцінюючи взаємовідносини РПЦ з
Римсько-Католицькою Церквою, Помісний Собор змушений з прикрістю констатувати,
що вони серйозно ускладнені уніатською проблемою, яка хворобливо загострилася
нині на Заході України. … Помісний Собор визнає права уніатських общин на
легальне існування, але вважає недопустимим насилля над православними кліриками
і мирянами, захоплення православних храмів та інші подібні дії, чужі
християнському духові, які здійснюють окремі уніатські угруповання та
нецерковні сили, що стоять за ними. Собор висловлює протест проти
неконституційних дій місцевих властей Західної України, які дискримінують
громадян православного віросповідання, втручаються у внутрішньоцерковні справи
та посягають на законні права Православної Церкви», а в п. 21 Помісний собор
констатує: «З великою скорботою Собор обговорив дії українських
розкольників-автокефалістів, які порушили церковний мир на Західній Україні»
[55, с.26-27].
У «Посланні Помісного собору улюбленим у Господі пастирям, чесним інокам та
інокиням і всім вірним чадам РПЦ» перелічуються ті ж проблеми і їх причини з
погляду РПЦ, а також зауважується: «Сподівання православних українців та
білорусів знайшли підтримку у створенні Української та Білоруської Православних
Церков, які мають широку самостійність. Не закритий шлях для подальшого
вдосконалення та розширення цієї самостійності у відповідності з
церковно-національними сподіваннями» [53, с.22].
У доповіді митрополита Філарета, виголошеній 7 червня 1990 року на Соборі,
наводяться ті ж тези та аргументи щодо суспільно-релігійної ситуації в Україні,
що й у попередніх документах, а також наголошується, що «однією з головних
причин загостреної обстановки є втручання нецерковних сил у церковні справи»
[23, с.15-16].
Архієрейським собором РПЦ (25-27 жовтня 1990 р., Москва) було дане «Визначення
про УПЦ». Зокрема, у цьому документі сказано, що «УПЦ надається незалежність і
самостійність в її управлінні; … Предстоятель УПЦ обирається українським
єпископатом і благословляється Московським патріархом; … Митрополит Київський і
всієї України, як Предстоятель УПЦ, є постійним членом Священного Синоду РПЦ»
[386].
У «Зверненні Єпископату УПЦ до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі
Алексія ІІ та Священного Синоду РПЦ» констатовано, що «нинi в захiдних єпархiях
триває релiгiйний конфлiкт мiж православними та греко-католиками. Процес
легалiзацiї уніатської церкви на Захiднiй Укpaїні набрав характеру релiгiйної
агресії проти Укpaїнської Православної Церкви та терору щодо православних
вiруючих i духовенства в цьому peгioнi. Греко-католицькi екстремiсти й понинi
продовжують cвoї протизаконнi дії по захопленню православних xpaмів…» [38,
с.3]. Варто наголосити на використанні в офіційному церковному документі УПЦ
політичної лексики (підкреслено нами. – Авт.), що з часом набере форми
політичного ярлика, яким УПЦ МП послуговуватиметься при описі стосунків із
греко-католиками («греко-католицькі екстремісти») та православними інших
конфесій («незаконна автокефалія»).
Таким чином, позиція РПЦ, а відтак УПЦ, характеризується виокремленням трьох
проблемних точок у суспільно-релігійному житті тогочасної України: проблеми, що
виникли з процесом відновлення діяльності ГКЦ у Західній Україні, посиленням
автокефальних настроїв і сподівань у православ’ї та втручання політичних діячів
у церковне життя. Водночас, відповідаючи на тогочасний політичний виклик, РПЦ,
давши УПЦ «широку самостійність», констатує можливість подальшого вдосконалення
та розширення цієї самої самостійності, не вказуючи, однак, реальних кроків у
цьому напрямі.
Церковні документи, видані УПЦ та РПЦ протягом 1991 – 1996 рр., загалом
підтримують попередню риторику, тому ми уникнемо їх детального аналізу в цьому
пункті (про діяльність УПЦ МП у суспільному житті йтиметься у наступному пункті
цього розділу). Натомість перейдемо до 1997 року, який був знаковим з огляду на
нові суспільно-релігійні реалії в Україні та їх відголосок у Росії.
18-23 лютого 1997 року в Москві відбувся Архієрейський Собор РПЦ, який прийняв
«Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» [319]. Цим
документом РПЦ, а в її особі УПЦ МП визначив свою позицію
- Київ+380960830922