РОЗДІЛ 2
Характеристика нормативної природи поняття суспільного договору
2.1. Історія розвитку нормативного поняття суспільного договору
(Генетичне дослідження поняття)
“Історія є завжди історія чогось, історія якогось предмета. Для того щоб
написати історію якогось предмета, слід спочатку і наперед скласти його точне
поняття, так як історія, еволюція предмета є лише аналітичне розкриття
попередньо побудованого поняття про предмет. Іншими словами і висловлюючись в
точних термінах критичної філософії: a priori історичного пізнання лежать не в
психічних переживаннях суспільства та історика, а в логічному понятті того
предмета, історію, еволюцію якого потрібно подати. (Історія є не історія речей
– тіл, а історичне, тобто генетичне, тобто динамічне викладення поняття,
побудованого статично, тобто за системним методом)”.
(В. О. Савальский) [36 В. А. Савальский [130, c. 243].].
Контрактна теорія походження держави в теорії права має відношення до
юридичного поняття держави. У правовій реальності, поняття суспільного договору
тісно пов’язане з поняттям держави як публічної речі, яке вводиться як
категорія цієї реальності. Держава, як категорія правової реальності і предмет
дослідження в теорії права – це публічна річ. Цю публічну річ можна визначати в
філософії як об’єкт пізнання, і тоді сфера нашого дослідження – це онтологія
публічної речі (сфера теоретичного розуму); а можна розглядати як суб’єкта
права, тоді сфера нашого дослідження – це деонтологія публічної речі (сфера
практичного розуму) [125, с. 20; 41].
Зупинимось попередньо на положенні, що в філософії права суспільний договір –
це логічна категорія, що визначає формулу деонтологічної (етико-телеологічної)
закономірності, якою задається реальність публічної речі (об’єкта пізнання), як
особи (суб’єкта права). І говорити про розвиток поняття суспільного договору в
рамках філософії права можна саме, як про розвиток формули деонтологічної
закономірності, що задає політико-правову реальність чистої системи права. А
також у теоретико-юридичному розумінні, як про поняття публічно-правового
зобов’язання щодо створення держави.
Філософсько-правова школа
Поняття суспільного договору було одним із основних у школі природного права,
яка виникла ще в античні часи в Греції та Римі і набула особливого значення в
період Нового часу в Європі за умов створення механіко-математичної парадигми
правової реальності та при використанні методів природничих наук у дослідженні
правових явищ у суспільстві. У школі природного права, що з ХІХ ст. іменується
школою філософії права, можна виділити декілька напрямів, що займалися його
розробкою.
Греки першими почали опрацювання політичних теорій філософсько-правового
змісту.
Спочатку софісти [37 Арістотель в “Політиці” згадує Лікофрона: “Да и закон в
таком случае оказывается простым договором или, как говорил софист Ликофрон,
просто гарантией личных прав; сделать же граждан добрыми и справедливыми он не
в силах” [8, c. 461].] та Епікур вийшли на поняття суб’єкта пізнання та на
утилітарний принцип, що складає основу телеологічного підходу в трактуванні
поняття суспільного договору [132, c. 56-59; 52, c. 34-35]. Вони дали штучну
концепцію політичної самоорганізації суспільства (конструктивістського плану)
на засадах суспільного договору. Філософи поправили концепцію штучної моделі
політичної організації суспільства, запропоновану софістами, вказавши при цьому
на природний характер полісного спілкування, та з огляду на природу Вищого
блага, як об’єкта пізнання в системі наук для суб’єктів такого пізнання [38
Філософська антична традиція представлена Сократом, Платоном та Арiстотелем.
Індуктивний підхід в теорії пізнання, створення категорільно-понятійного
апарату філософії, як науки та пізнавальної дисципліни, вихід на
ідеалістично-діалектичний метод, як специфічний метод філософії – дослідження
існуючого порядку речей у зв’язку з уявленням про природу вищого (дійсного)
блага. У цій традиції поняття суспільного блага, як підпорядкованої у
телеологічному порядку частини Вищого блага, асоціюється з ідеальним політичним
устроєм (Платон, праця “Держава”) або кращим з реально можливих політичних
устроїв (Арістотель “Політика”).]. Власне, з Арістотеля починається філософія
права, як наука – пізнавальна дисципліна розуму, оскільки він вийшов на поняття
суб’єкт-об’єктного відношення в пізнанні. Арістотель створив систему знань
(епістему) як теоретичного, так і практичного розуму. Він є творцем напрямку
асоціативних політичних теорій, де у зародку містилися вже всі основні
параметри структури публічно-договірного зобов’язання [8, c. 159-160, c.
380-460]. При цьому, на противагу Платону, який досліджував ідеальний поліс,
Арiстотель розглядав модель кращого з реально можливих полісних устроїв [8, c.
412-414]. Поліс трактується ним, як природна форма спілкування рівних та
вільних осіб з метою досягнення щастя [8, c. 446, с. 460, с. 462]. Власне,
завдяки такому визначенню держави ми можемо віднести договірну теорію
Арiстотеля до розряду “телеологічних перфекціоністських теорій евдемонічного
плану”, – за визначенням Джона Ролза [39 За визначенням Джона Ролза, теорія
Аристотеля є телеологічною, перфекціоністською, евдемонічною: “Телеологічні
доктрини відрізняються між собою досить відчутно тим, як специфікується
концепція блага... У Арістотеля перфекціонізм (прагнення досконалості), де
благо визначається як щастя – евдемонізм...” [128, с. 36].
У Епікура утилітарний принцип спілкування в суспільному договорі носить
характер гедоністичного (чуттєвого задоволення – насолоди), на відміну від
евдемонічного перфекціоністського
- Київ+380960830922