РОЗДІЛ 2
ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВІДНОСИН „УЧИТЕЛЬ-УЧЕНЬ” У ШКІЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Обговорення питань демократичних відносин „учитель-учень” на колегіальних
зборах учителів
Як показав аналіз офіційно-нормативних документів другої половини XX століття,
вони відбивають офіційну державну політику з питань шкільництва, у тому числі
торкаються й питань демократизації відносин учителя з учнем. Ці питання
передбачали, як свідчать офіційно-нормативні документи, підготовку молодих
поколінь до життя і діяльності в демократичному суспільстві, передачу учням
досвіду демократизму, формування знань про демократію, вироблення умінь і
навичок демократичності стосунків із метою оптимальної підготовки школярів до
творення демократії в суспільстві та демократичних стосунків у повсякденному
житті.
Варто зазначити тут, що політична ситуація в суспільстві протягом
досліджуваного періоду зазнала суттєвих змін; у 50-80 рр. ідеологія була єдиною
радянською (під назвою – комуністична), а в 90-ті рр. – антирадянською,
антикомуністичною (під назвою – демократична). Проте, незважаючи на протилежні
політичні ідеології, у досліджуваний період обидві проголошували найвищою
цінністю людину, а демократизацію суспільства – як головну мету діяльності
керівництва держави [153, 329]. Ситуацію ускладнювало ще й те, що під
демократизацією згідно з офіційними установками вважалося політично лояльне
ставлення до „соціалістичної демократії” і непримиренно вороже до „буржуазної
демократії”, що знесилювало поняття демократизації в загальнолюдському
розумінні та в стосунках між людьми поза політичними зв'язками [191].
Отже, прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ
соціально-політичного життя в 50-ті рр., відступ від регламентованих
пропагандистських стереотипів кваліфікувались як антирадянська діяльність і
переслідувались [213, 3]. Демократизація шкільної освіти на початку 50-х років
була практично формальною й віддзеркалювала тоталітарну сталінську систему типу
командно-адміністративного управління [153, 329]. Таким чином, монополія на
визначення пріоритетних напрямів у навчально-виховному процесі виключно з
комуністичних позицій і тотальний ідеологічний контроль унеможливлювали
розгортання творчої ініціативи здібних педагогів у пошуках оригінальних
способів і методів навчально-виховної роботи в напрямках становлення
демократичних взаємостосунків головних суб'єктів навчально-виховного процесу.
Аналіз нормативно-офіційних документів щодо шкільництва, прийнятих упродовж
досліджуваного періоду (наказів та циркулярів Міністерства освіти, постанов ЦК
КПРС, ЦК КПУ, ЦК ВЛКСМ та ЦКЛКСМУ, законів про школу, Правил для учнів,
Статутів шкіл, національних програм та інших) дав можливість для висновку про
поступові зміни в демократизації шкільного життя та взаємостосунках
„учитель-учень” [10; 24; 113; 138; 162; 177; 178; 180; 193; 194; 246; 277;
331]. (Додаток № А).
Як показав аналіз архівних матеріалів та періодичних видань різного рівня,
зокрема педагогічних, присвячених різноманітним колегіальним зборам учителів
(Всесоюзним з'їздам учителів, республіканським нарадам, активам працівників
народної освіти, обласним та районним педагогічним конференціям, січневим та
серпневим нарадам учителів, партійним конференціям та активам, „круглим столам”
і семінарам освітян та іншим зібранням педагогічної громадськості), проблема
демократизації відносин „учитель-учень” у другій половині ХХ-го століття
порушувалася впродовж усього досліджуваного періоду, проте нерівномірно й
неоднозначно щодо її глибини й напрямків.
Однією з особливостей вирішення питань шкільництва в досліджуваний період, у
тому числі й сутності взаємин учителів з учнями, починаючи з 50-х років і до
80-их, було використання будь-якого педагогічного форуму з метою пропаганди
кон'юнктурних гасел, чергових політичних кампаній та ідеологізації
навчально-виховного процесу. Будь-які педагогічні зібрання, починаючи від
районних і закінчуючи державними, не могли відмовитися від ідеологічних
нашарувань, оскільки ключовими питаннями шкільництва вважались ті, які
визначали „магістральну лінію всієї діяльності загальноосвітньої школи” у
світлі рішень чергового Пленуму чи з'їзду ЦК КПРС та ЦК КПУ. У зв'язку з цим
склалася навіть традиція, що педагогічні наради відкривали й були головними
доповідачами секретарі районних, міських комітетів партії або, відповідно до
масштабів педагогічних зібрань, секретарі ЦК КПРС чи ЦК КПУ. Як доказ, наведемо
дані про січневі та серпневі наради вчителів, які проводились у 50-80-ті рр.:
перші секретарі районних комітетів партії були головними доповідачами на
нарадах Сталінського (7.01.1956 р. – М.С.Гулько) та Печерського (26.08.1964 р.
- Юркевич П.І.) районів м. Києва; Великобурлуцького (6.01.1962 р. – Ревук
С.А.), Валківського (10.01.1970 р. – Мішин Ф.І.), Барвінківського (27.08.1981
р. – Субота М.М.) на Харківщині [15; 100; 226; 262; 276]. Інколи на традиційних
педагогічних нарадах виступало все районне керівництво. Так, наприклад, на
серпневій педагогічній нараді освітніх працівників Великобурлуцького району
Харківської області, присвяченій завданням школи у світлі рішень партійних
з'їздів, виступили голова виконкому районної ради депутатів трудящих Терещенко
М.М., зав. відділом пропаганди і агітації РК КПУ Пісарєв А.М., зав. відділом
народної освіти Грида В.В. [369].
Проблеми, які розглядалися на педагогічних форумах, певною мірою визначають
порядки денні: „Працювати з ясною перспективою”, „У центр уваги – ідеологічну
роботу”, „Виконуючи ріше
- Київ+380960830922