РОЗДІЛ 2
ПРОФЕСІЙНО-КОМУНІКАТИВНІ ВМІННЯ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ: ЗМІСТ І
РІВЕНЬ ВОЛОДІННЯ
За роки незалежності Україна визначила пріоритетні напрями розвитку освіти,
окреслила її принципи та стратегії. У проекті Концепції розвитку загальної
середньої освіти зазначено, що "освіта ХХІ століття – це освіта для людини. Її
стрижень – розвивальна, культурологічна домінанта, виховання відповідальної
особистості, яка здатна до самоосвіти й саморозвитку, вміє використовувати
набуті знання й уміння для творчого розв’язання проблем, критично мислити,
опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще своє життя й
життя своєї країни" [122, с. 8].
Національна Доктрина розвитку освіти проголошує такі стратегії розвитку:
особистісна орієнтація освіти; формування національних і загальнолюдських
цінностей; створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації
навчально-виховного процесу; розвиток системи безперервної освіти й навчання
протягом життя; розширення україномовного освітнього простору; забезпечення
освітніх потреб національних меншин; органічне поєднання освіти та науки,
розвиток педагогічної і психологічної науки, дистанційної освіти; запровадження
освітніх інновацій, інформаційних технологій; створення сучасних засобів
навчання й виховання; створення ринку освітніх послуг та його
науково-методичного забезпечення; інтеграція вітчизняної освіти до
європейського й світового освітніх просторів [180, с. 265–266].
У зв’язку з цим наголошується на необхідності "подальшої розбудови національної
системи вищої освіти" [209, с. 441], спрямованої на становлення духовно
розвиненої особистості, яка володіє гуманістичним світоглядом. Водночас сучасні
соціокультурні реалії диктують і нові вимоги до професійної підготовки
спеціалістів.
Основні вимоги, що висуває суспільство до підготовки майбутніх фахівців,
знайшли своє відображення в Законах України "Про освіту", "Про вищу освіту", у
Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Державній національній
програмі "Освіта" (Україна 21 століття), а також висвітлені в державних
стандартах вищої освіти, "які є основою оцінки вищої освіти та професійної
підготовки" [82, с. 48].
Зміст освіти встановлюється в освітньо-кваліфікаційних характеристиках, де
визначаються цілі "у вигляді системи виробничих функцій, типових задач
діяльності та умінь, необхідних для вирішення цих завдань" [208, с. 39]. Зміст
навчання – "науково обґрунтований методичний і дидактичний навчальний матеріал,
засвоєння якого забезпечує здобуття освіти й кваліфікації згідно з
освітньо-кваліфікаційним рівнем" [208, с. 39], висвітлений в
освітньо-професійних програмах за фахом спеціальності, навчальних планах і
програмах. Результат освітньої діяльності очікується у вигляді певних
запланованих змін у поглядах особистості, цінностях, поведінці та досягненні
певного кваліфікаційного рівня.
Здобуттю кваліфікації певного освітньо-професійного рівня сприяють
методологічні підходи до навчання у дидактиці вищої школи, виокремлені В.І.
Лозовою:
особистісний, який полягає у визнанні особистості як мети соціального розвитку,
носія культури, інтелекту, моральної свободи тощо. Він передбачає як опору на
природний процес саморозвитку, самореалізацію, самоствердження, так і створення
для цього відповідних умов;
діяльнісний, спрямований на організацію діяльності суб’єкта, яка б
забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні;
системний, мета якого та завдання, зміст, форми й методи обов’язково
взаємопов’язані та орієнтують на визначення навчання як цілеспрямованої творчої
діяльністі його суб’єктів;
гуманістичний, який передбачає духовно-особистісну спрямованість кожного
навчального предмета, формування стосунків між студентами, викладачами й
студентами на основі поваги, довіри, чуйності, доброзичливості, уваги,
співчуття, віри в можливості людини;
ресурсний, що орієнтований на виявлення й розвиток потенційних можливостей
кожного студента;
синергетичний, який полягає в здійсненні самореалізації і саморозвитку
особистості на основі постійної взаємодії з навколишнім світом, що сприяє
формуванню нових якостей у структурі особистості;
аксіологічний, який забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей
задовольняти потреби людини, розв’язувати завдання гуманізації суспільства, в
якому людина є найвищою цінністю;
компетентнісний, який передбачає певні аксіологічні, мотиваційні, когнітивні,
операційно-технологічні та інші результати діяльності суб’єктів навчання і
сприяє розширенню не тільки знань, умінь і навичок, а й досвіду
емоційно-ціннісного ставлення до дійсності [цит. за 264, с. 77–78].
З вищеозначеного випливає, що головне призначення університету – підготувати
фахівця, сформувати в нього певну світоглядну систему, гуманістичні ціннісні
орієнтації, розуміння ролі професійної освіти, свого місця в суспільстві,
задоволення від обраної професії тощо. Але для того, щоб це було не
безструктурною множиною деяких якостей, а чіткою системою професійної
підготовки, потрібно виокремити, насамперед, той системоутворювальний центр,
навколо якого все й обертається, та деякі інваріантні принципи організації
такої підготовки.
До того ж, у наведених методологічних підходах при всій їх беззаперечності
існує деяка поняттєва та ієрархічна неузгодженість. Адже, наприклад,
компетентнісний підхід містить у себі аксіологічний, а діяльнісний, у свою
чергу, є родов
- Київ+380960830922