РОЗДІЛ 2
ЗАСТОСУВАННЯ ВИБОРЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ВИБОРЧИХ КАМПАНІЯХ 1991–1999-Х РОКІВ У
ЧЕРНІВЕЦЬКІЙ ТА ЗАКАРПАТСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ
2.1. Специфіка електоральної поведінки населення Північної Буковини та
Закарпаття.
Одним із видів політичної поведінки населення є електоральна поведінка, яка
характеризується соціальною активністю суб’єктів із мотивованою діяльністю. У
ролі мотивів виступають потреби, інтереси, бажання, установки та ідеали.
Звичайно, мотиви можуть бути усвідомленими або неусвідомленими. Процес
формування у людини мотивів прийняття електорального вибору зумовлений
сукупністю різноманітних чинників. Вирішальний вплив на характер електоральної
поведінки мають наступні чинники: соціальне походження виборців; соціальна
приналежність груп виборців (соціально-економічний статус); соціальне оточення
(вплив неформальних і формальних груп); стать, вік виборців; їх етнічне
походження та конфесійна приналежність; внутрішня і зовнішня політична ситуація
в країні; географічні умови; специфіка політичної культури, маніпуляційні
впливи партій та організацій і психологічний тиск засобів масової інформації
[81 Охременко И.В. Электоральное поведение: теория вопроса: Учебное пособие в
двух частях. Часть 1. – Волгоград: Волгу, 2002. – С. 41 – 42.]. До цього
переліку чинників, на нашу думку, слід також додати особливості історичного та
адміністративного формування держави чи регіонів, які дають розуміння
психологічних чи традиційних установок електоральної поведінки, та зовнішні
впливи країн-сусідів на населення. Зазначені чинники утворюють дві групи
аспектів формування електоральної поведінки: історичну та соціокультурну
(універсальну).
Розглядаючи окремі чинники, які впливають на особливість електоральної
поведінки, зазначимо, що Чернівецька область є найменшою за територією з
областей України – її площа становить 8,1 тис. кв. км; дещо більшою є територія
Закарпатської області – 12,8 тис. кв. км. На півдні Чернівецької області
проходить державний кордон з Молдовою і Румунією. Закарпатська область має
державний кордон на півночі з Польщею, на заході – з Угорщиною і Словаччиною,
на півдні – з Румунією. Територія Чернівецької області поділяється на 11
адміністративних районів і має у своєму складі 11 міст, 8 селищ міського типу і
398 сільських населених пунктів [82 Ретроспективні перерахунки чисельності
населення за 1989–2001 роки на базі даних Всеукраїнського перепису населення
2001 року. Статистичний збірник. Ч. І / Держ. ком. статистики України / Л.М.
Стельмах (ред.). – К., 2006. – С. 27.]. Адміністративним центром області є м.
Чернівці. На два адміністративних райони більше на Закарпатті, до його складу
входять 10 міст, 20 селищ міського типу та 579 сільських населених пунктів [83
Там само. – С. 18.]. Адміністративним центром Закарпатської області є м.
Ужгород.
Формування території цих областей відбувалося в непростих історичних умовах, і
це безперечно вплинуло на особливості електоральної поведінки населення
регіонів. Чернівецька область у нинішніх її кордонах була утворена в серпні
1940 р. об’єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту Бессарабії
з долученням до неї містечка Герца й навколишніх сіл, що раніше входили до
Дорохойського повіту королівства Румунії. І хоча в повсякденному житті
Чернівецьку область називають Буковиною, ці терміни не є тотожними, адже до
складу області увійшла тільки північна частина історичної Буковини, а південна
є складовою частиною Румунії. Тривалий час територія сучасної Чернівецької
області входила до складу різних держав: Молдавського князівства, Османської
імперії, Габсбурзької Австрії та Австро-Угорщини, Румунії, нарешті, Української
РСР, а відтак і СРСР. Період, коли край входив до складу Київської Русі та
Галицько-Волинської держави, охоплює Х – ХІV століття. Далі було входження до
Молдавського князівства, яке поширило свою владу і на землі, що раніше належали
Галицько-Волинській державі. Після 1538 р. Буковина, разом із всім Молдавським
князівством, потрапила під владу Османської імперії. Після того, як край
зайняли австрійські війська, на основі Кючук-Кайнарджійського мирного договору
між Туреччиною та Росією, розпочався новий етап в історії Буковини. Землі
історичної Буковини були поділені між Австрійською та Османською імперіями,
причому в складі Османської залишилася Хотинщина, яка була перетворена на
турецьку райю, тобто мілітаризовану зону. І тільки в 1812 році за Бухарестським
мирним договором Хотинщина разом із всією Бессарабією опинилася в складі
Російської імперії.
Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні призвела до розпаду
Габсбурзької монархії. Українська та румунська громади в таких умовах почали
активно діяти з метою захисту своїх інтересів. Депутат крайового сейму Я.
Флондор разом із румунськими землевласниками виступили за об’єднання земель
Австро-Угорщини, на яких проживало румунське населення, в єдину державу.
Ігноруючи інтереси українського населення, вони розглядали Буковину як
історичну землю, що належить тільки румунам. Щоб не втратити політичну
ініціативу, лідери українського населення Буковини провели 3 листопада 1918 р.
Буковинське народне віче в Чернівцях. Воно ухвалило рішення про розподіл краю
за етнічним принципом і висловилось за приєднання до України північної частини
території краю, де перепис населення 1910 р. зафіксував перевагу українського
населення. Президентом української частини Буковини став колишній депутат
крайового сейму Омелян Попович. Але далі цих ухвал справа національного
самовизначення населення краю не пішла, бо вже 11 листопада рум
- Київ+380960830922