Пуристичні тенденції в процесі унормування української літературної мови

РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОГО МОВНОГО
ПУРИЗМУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ НОРМ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мова не може існувати ізольовано, як і суспільство, що є її носієм. Історичні
обставини склалися так, що українська мова тривалий час перебувала в умовах не
лише контактів з іншими мовами, але й насильницького впливу з боку деяких з
них. Одним із найважливіших показників ставлення носіїв української мови до
інших мов є оцінка ними запозичень, що виявляється в різноманітних виявах
мовного пуризму.
Важливо, що пуристичні тенденції набувають специфічних рис не лише в різних
мовах, а й вирізняються певними особливостями в межах однієї мови протягом
певних періодів її розвитку. Так, в історії української писемної мови
виокремлюємо пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм
церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI – на початку
XVII ст. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки
останні позбавляли тексти наочної старовинності, що засвідчувала споконвічність
мови й культури [181, с. 39]. У цей час вірність традиції, збереження її
надбань здавалися найкращим способом не піддаватися потужним
денаціоналізаційним впливам іноземних культур. Однак найвиразніші пуристичні
процеси припадають на кінець ХІХ ст., окремі періоди ХХ ст. та на початок
ХХІ ст.
2.1. Пуристичні тенденції на межі ХІХ – ХХ століть
Передумови виникнення пуристичних тенденцій, як правило, політичні. ХІХ –
ХХ століття – доба важливих суспільно-політичних подій: революцій, війн; епоха
пожвавлення демократичного руху в усій Європі. Треба зазначити, що вияви
пуризму в українській мові відрізнялися від подібних процесів, скажімо, у мові
болгар, які звільнили її від турецького впливу, чи румунів, що вилучали з
ужитку слов’янізми, або чехів, які очищали свою мову від германізмів. Болгарія
і Румунія були вже незалежними державами, а чехи мали свою автономію в царині
культури [297, с. 110].
Специфіку українського пуризму наприкінці ХІХ ст. визначали різні чинники:
по-перше, розвиток української мови відбувався за неоднакових умов, визначених
державами, до складу яких входили українські землі; по-друге, українські
дослідники – представники різних культурно-мовних ареалів – дотримувалися
різних поглядів на джерела і шляхи розвитку української літературної мови.
Внутрішній конфлікт став причиною протистояння двох мовних традицій:
центрально-східної з упливом російської й південно-західної з упливом
польської, німецької мов, і відповідно спричинив до появи „українських” та
„галицьких” пуристів. Загальноукраїнську дискусію щодо шляхів розвитку
української літературної мови започаткував Б. Грінченко статтею „Галицькі
вірші” (газета „Правда”, 1891), у якій розкритикував мову творів галицьких
письменників, перенасичену, на його думку, діалектизмами. Українські майстри
слова, зокрема, І. Франко, негативно оцінили позицію Б. Грінченка. Різнобічний
аналіз цієї дискусії знаходимо в працях В. Статєєвої, Ю. Шевельова [259; 297].
У мовознавчих розвідках кінця ХІХ ст., присвячених аналізові української
писемної мови, здебільшого художнього її стилю, дедалі частіше з’являються
терміни пуризм, пурист, пуристичний тощо.
У 1891 р. в часописі „Зоря” надруковано статтю А. Кримського „Наша язикова
скрута та спосіб зарадити лихові”, у якій ідеться про несприйняття українськими
письменниками мови представників протилежного культур­ного терену, а саме:
західноукраїнські пуристи вбачали у мові східноукраїнських лише русизми, а
східноукраїнські у мові західноукраїн­ських – полонізми, одночасно трактуючи
кожен свій варіант української літературної мови як єдино правильний.
А. Кримський описав цю суперечку так: „...деякі пуристи йдуть далі: вони бажали
б, щоб усі писали нарічиєм полтавським чи слобідським, котре чомусь має
найбільше прав на те, щоб стати літературним [...]. Такі пуристи любісінько
можуть подати руку або „Галицкой Руси”, котра покликується на „историческиє
начала”, або другим ще незноснішим „пуристам” галицьким, котрим теж не бракує
підстав на своїх „исторических начал”, щоб українське писання перекручувати на
галицький лад, на „спільну”, бачте, „літературну” мову” [149, с. 16]. На думку
мовознавця, такі протиріччя „марні”, „смішні” й „некорисні”. Погоджуючись з
позицією І. Франка, що ще не час перейматися цими питаннями, А. Кримський
наголошує на неможливості теоретичного розв’язання цієї проблеми: „...такі
справи найкраще рішаються не теорією, не „историческими началами”, а практикою,
– не розправами, а написаними творами” [149, с. 16]. Оцінка суспільного
схвалення і сприйняття мовних одиниць повинна переважати, коли йдеться про
походження слова. Як зауважив Ю. Шевельов, мовець може вилучити тільки те, що
він відчуває як чужорідне [296, с. 57]. В умовах російсько-української,
польсько-української чи німецько-української двомовності, характерної для цього
періоду [270, с. 6], виокремити „чужий” елемент практично неможливо.
Ю. Шевельов стверджує, що відчуття „чужого” не властиве двомовцям, оскільки
„тільки мовець, що не говорить по-російськи, може елімінтувати з мови русизми,
тільки мовець, що не говорить по-польськи, може вилучати з мови полонізми…”
[296, с. 57].
Зазначимо, що І. Франко також удавався до критики мови творів українських
письменників: „...назву тільки двох справді талановитих і роботящих поетів:
В. Самійленка і Лесю Українку, хоча і на їх творах інколи видно впливи
пуристичної секти” [239, с. 81]. Хоча, зауважимо, що погляди В. Самійленка на
використання певних мовних одиниць, зокрема, запозичених, висл