розділ 2.2 нашої роботи), а як символи-міфологеми
розглядатимемо загальносвітові, спільнослов’янські та власне українські міфічні
образи.
Окрему групу серед символів у творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку
ХХ століття становлять символи-міфологеми, серед яких фіксуємо загальносвітові
міфологічні образи античного походження.
Нерідко явища символізації зазнають назви персонажів давньогрецької та
давньоримської міфології, як-от: Венера – символ жіночої краси: Але ж ваш
предмет любові гарний мусить бути, гарний! Певне яка мільонська Венера! (Ярич.,
ІХ, Т. ІІ, с. 22); Прецінь, вона на те гарна була, як Венера, але женитися з
нею, прецінь, не міг… (Ярич., Т.ІІ, с. 146); Марс – символ війни і військової
справи: Дивлюсь на те надуте личко малого воячка, на ті очка, що так думно і
згірдно поглядають на звичайних, буденних людців у „цивільнім” убранстві;
дивлюсь на цілу тоту витягнену, лялькувату, мов інощо застиглу під рукою митця
гіпсову фігуру, дивлюсь на неї, і жаль якийсь дивний-дивнесенький селяєсь у
серце мені, відвертаю очі, бо дрижу на саму гадку, що те дрібне дитя Марса
постигне, може, така сама доля, яка постигла його – оберлейтнанта... (Ярич.,
ІХ, Т. ІІ, с. 14); Ескулап символізує лікарську справу: Полишили все часові, бо
знали, що він ліпший лікар, як всі сини Ескулапа, в столиці (Ярич., ІХ, Т. ІІ,
с. 151); Тіфон – давньогрецька істота підземного царства, протиставлена богові
християнському як символу добра: Клич / Не бога, а Тіфона! Він / ти поможе
(Федьк., VІІІ, Т. ІІ, с. 290).
Із давньої міфології відоме слово-символ фенікс – „у міфології деяких
стародавніх народів (єгиптян, фінікійців та ін.) – чарівний птах, який,
проживши кілька сот років, спалював себе, а потім воскресав з попелу молодим.
// Символ безсмертя, невмирущості, відродження” [165, Т. 10, с. 575]:
Задзвенімо разом, браття, / Піснь воскресну і нову, / І двигнімся, як той
фенікс, / Позабудьмо долю злу (С. Воробк., І, с. 156); та лаврів (лаврового
вінка) як символу слави, перемоги: Раз жив на світі славний цар, / Врага
покотом клав / І лаврами своє чоло / Не раз, не два вінчав (С. Воробк., І,
с. 124).
Символічно навантаженим є оронім Парнас. За міфами Стародавньої Греції, Парнас
– гора, на якій живе Аполлон – бог світла і мистецтва, та його супутниці –
дев’ять муз [96, с. 23]. Парнас уособлює високе мистецтво. Ю. Федькович
іронізує з приводу призначення поезії, використовуючи низку мовних символів: Я
не видав волоських див – / Неук неукий Чорногір’я! – / До топірця, а не до ліри
/ Рука мозольова здалась! / У темний ліс – не на Парнас / Іди гулять, опришків
сину! (Федьк., VІІІ, Т. І, с. 175) (ідейного навантаження поезії автор досягає
через протиставлення регіонально-специфічного символу топірець і універсального
ліра; темний ліс протиставлено світлому Парнасу – справжній митець повинен жити
думками народу, а не творити мистецтво заради мистецтва).
Народні звичаї й обряди українців зберігають риси двох світоглядів –
християнського і язичницького: „...із запровадженням християнства назви вищих
богів язичництва зникли в Україні-Русі досить швидко; проте міфічні істоти, що
їх виділила народна уява на ознаку сил природи, стихійних лих тощо, збереглися
в українському світобаченні бодай як традиційні, фіксовані народною пам’яттю.
Переходячи в народній свідомості із однієї якості в іншу, міфологічні образи
поступово набули рис символів, що уособлюють ті чи ті людські якості і риси”
[83, с. 61]. Вірування у давніх богів збереглися у фольклорних формах, часто
паралельно з християнським єдинобожжям.
У творах письменників Буковини фіксуємо власну назву Лада – богиня вірного
подружжя, злагоди, миру, щастя та сонця, весни [62, с. 326]. У звертанні
нареченої до членів її родини фігурує і християнський Бог, і язичницька богиня,
які мають дарувати подружжю любов та злагоду: Сестрички кохані, вечеряйте з
нами, / Милий боже! / Цвіт калина, за столом родина, / Ладо! Ладо! (Федьк.,
VІІІ, Т. І, с. 33]. С. Яричевський вказує також на химерне поєднання
християнського та язичницьких вірувань: На горі, там над містом – то церква
блищить, / Липи взяли її у вінок – / Ладі в честь ту колись всякі ігри
велись... (Ярич., ІІІ, с. 1]. Текст містить вказівку на відзначення Ладового
свята – свята весни, коли просили покровительства, щоб дочекатися наступного
свята сонця – Купала, що зазвичай пов’язували із хліборобським достатком [62,
с. 327].
Особливого значення у віруваннях гуцулів набуло свято Маркового дня, який
відзначали 25 квітня за старим стилем, 11 квітня за новим, а також 8 травня.
Ймовірно, негативна оцінка цього свята спричинена українськими легендами про
проклятого Марка, який товчеться в пеклі [62, с. 354]. За християнськими
віруваннями, Марко вдарив Христа залізною рукавицею перед його хресною смертю,
за що Бог покарав його – він мусить ходити під землею навколо стовпа, не
зупиняючись ні на мить, і не може вмерти; в українських легендах Марко
закохався в рідну сестру, за що його прокляв Бог [62, с. 354]. Словосполучення
Марко проклятий має символічне значення „грішник”: Став я останнім старцем,
торбоносом, Марком проклятим. Мене вже і бог відцурався (С. Воробк., І,
с. 481). У Марків день треба було оберігатися нечистої сили, демонічних істот,
які вільно гуляли між людьми: Чо задумавсь, мій легіню! / Нині ж предсє день не
Марків / Та ні розігри сегодня, / Щоб гуляли де маявки! (Федьк., VІІІ, Т. І,
с. 347) (розігри – четвер після Зелених свят, коли „гуляє” нечиста сила; лише в
цей день русалки та мавки могли ходити по селу, святкували свій Великдень –
водили хороводи, співали, ловили на полі поодиноких дівчат і хлопців [75,
с. 372
- Київ+380960830922