РОЗДІЛ 2
МЕЖІ ДІЇ ПРИНЦИПУ ІМУНІТЕТУ ДЕРЖАВИ
2.1. Підходи до формулювання поняття «іноземна держава»
У першому розділі було встановлено, що відповідно до норм міжнародного
публічного права держава володіє імунітетом, що за певних умов вона може
відмовитися від імунітету або імунітет її не надається. Проте, залишилися
нерозглянутими питання, пов’язані з визначенням змісту терміну «держава» для
цілей надання імунітету у приватно-правових відносинах. Без чіткого визначення
того, які саме суб’єкти мають право виступати від імені держави, а, відповідно,
вчиняти її імені «acta jure imperii», застосування теорії обмеженого імунітету
видається неможливим.
Як побачимо нижче наявні приватно-правові акти у сфері юрисдикційних імунітетів
(національні та міжнародні), на відміну від джерел публічного права, містять
досить складні визначення держави. Тут не достатньо сказати як у Статуті ООН
«держава» це «держава». Основні проблеми при визначенні поняття «держава»
полягають у тому, що, будучи єдиним та неподільним суб’єктом у сфері публічних
відносин, держава не діє у цивільних правовідносинах безпосередньо, а лише
опосередковано, через відповідні державні органи чи інших уповноважених осіб
[40, C. 303-306]. Саме ці особи своїми діями створюють цивільні права та
обов’язки для держави. При формулюванні поняття «держава» виходять з
ідентифікації тих органів та посадових осіб, які компетентні вчиняти дії від її
імені та набувати від її імені цивільні права та обов’язки. Лише чітка
відповідь на питання, чи діє той або інший суб’єкт від імені держави, тобто чи
підпадає він під поняття «держава», дозволяє перейти до вирішення питання про
можливість надання йому імунітету.
Слід відзначити, що наявні закони про імунітет іноземної держави не містять
однакових підходів до вирішення цього питання. Зважаючи на суттєві відмінності
державного устрою окремих країн, досить важко навести універсальний перелік
державних органів, які «як правило» можуть вступати у приватні відносини від її
імені. Складнощі з визначенням поняття «держава» яскраво відобразилися у роботі
Комісії з міжнародного права ООН при підготовці Конвенції ООН. Підготовча
робота тривала понад двадцять років, зокрема і у частині визначення суб’єкта,
до якого мають застосовуватися положення конвенції. Враховуючи цей факт
доцільно спочатку розглянути визначення «держава», яке запропоноване у
Конвенції ООН.
Визначення статті 2 Конвенції ООН, з огляду на її універсальний характер, є
досить складним. Це пов’язане зі спробою охопити усі можливі випадки, коли ті
чи інші особи можуть виступати від імені держави. Розробники Конвенції ООН
пішли шляхом виокремлення груп суб’єктів, які можуть діяти від імені держави
при реалізації нею своїх суверенних функцій.
Перша група включає саму державу та її різноманітні органи управління (state
and its various organs of government). Фактично у даному випадку йдеться про
конституційні органи влади. Таке визначення не обмежує державні органи лише
органами виконавчої влади. Отже, Конвенція ООН поширює свою дію також на органи
законодавчої та судової влади держави. Наведене у Конвенції ООН визначення є
більш чітким, ніж у статті 27 Європейської конвенції.
Друга група суб’єктів включає складові частини федеративної держави і так звані
«політичні підрозділи» (political subdivisions) держави, які мають повноваження
вчиняти дії, спрямовані на реалізацію суверенної влади держави, та діють у цій
якості (підпункт «b» іі) статті 2 Конвенції ООН). Надання таким суб’єктам
статусу держави відбувається лише у конкретних випадках, коли вони вчиняють
дії, спрямовані на реалізацію суверенної влади держави, або їхня постійна
діяльність пов’язана зі здійсненням владних повноважень. У будь-якому випадку,
визначальним фактором при поширенні на вказаних суб’єктів статусу держави є
розмежування вчинення ними «acta jure imperii» та «acta jure gestionis».
Третя група суб’єктів включає установи чи інститути держави (agencies or
instrumentalities of the State) або інших осіб у тій мірі, в якій вони
уповноважені вчиняти чи фактично вчиняють дії при здійсненні суверенної влади
держави. У даному випадку ідеться передусім осіб, які не є неурядовими
органами, проте виконують певні урядові завдання (функції). Наприклад,
комерційні банки, яким надано право видавати ліцензії від імені держави,
державні корпорації тощо.
До четвертої групи суб’єктів віднесені представники держави, які діють у цій
якості. Конвенція ООН не встановлює вимоги до таких представників обов’язково
здійснювати суверенні функції держави. Єдина умова надання їм статусу держави,
це безпосереднє вчинення дій від імені держави. Так, у статті 3 Конвенції ООН
визначено, що імунітетом, відповідно до норм міжнародного права, користуються
глави держав. Очевидно, що до таких представників необхідно включати також глав
урядів, міністрів, послів та інших керівників органів влади держави при
здійсненні ними своїх посадових обов’язків.
Наведе у Конвенції ООН визначення є спробою дати найбільш універсальне поняття
«держави», спрямоване передусім на те, щоб воно могло бути застосоване до усіх
іноземних держав, незалежно від їхніх форм правління та державного устрою.
Розглянемо, як питання визначення поняття «держава» вирішується у країнах, в
яких були прийняті закони про імунітет іноземної держави. Найчастіше від імені
держави діє її уряд, саме він підпадає під визначення «держава та її
різноманітні органи управління». Пряме посилання на уряд іноземної держави як
на саму державу міститься у законах Великобританії (п.1 § 14), Сінгапуру (п. 1
§ 16) та Пакистану (п.1 § 15). У § 2 закону Канади визначено, що термін
- Київ+380960830922