РОЗДІЛ 2.
РУХ НЕПРИЄДНАННЯ НА ВАГАХ КОНФЛІКТІВ І КОМПРОМІСІВ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
2.1. Рух неприєднання - феномен дипломатії біполярного світу
Аналіз стану міжнародних відносин після Другої світової війни у період військового протистояння двох наддержав США і СРСР дає підставу стверджувати, що "рух неприєднання" виник у період "холодної війни". Його поява - стремління країн протистояти поділу світу на антагоністичні військово-політичні структури.
З огляду на це, новий феномен у міжнародних відносинах і отримав назву Неприєднання [288. - C. 7]. Формування Руху неприєднання розпочалось ще в середині 50-х років. Найбільшу активність у цьому плані проявляли лідери Індії, Єгипту та Югославії Д.Неру, Г.Нассер і Й.Б.Тіто. Виходячи з реалій міжнародних відносин середини 50-х років, вони вважали, що в умовах політичної, економічної і військової домінації у світі наддержав для завоювання і збереження незалежності країнами "третього світу" потрібна солідарність і єдина позиція у вирішенні проблеми деколонізації [250. - C. 9]. Лідери країн, що звільнились від колоніальної залежності, взяли курс на позаблокову зовнішню політику. У той же час, на терені нерозвинутих країн Азії і Африки, загострювались відносини між Сходом і Заходом. Нестабільність у відносинах між Сходом і Заходом була викликана прагненням індустріально-розвинутих держав розширити свій вплив на Азіатському і Африканському континентах. Зокрема, США і СРСР у пошуках союзників взяли курс на розкол єдності країн Азії і включення їх у військово-політичні інституції. Так, у вересні 1954 року був сформований Манільський пакт ("Договір про оборону Південно-Східної Азії"), у який увійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд і Пакистан [297]. На основі договору була заснована військова організація СЕАТО. У лютому 1955 року Туреччина та Ірак підписали договір про військовий союз - Багдадський пакт [297 - C. 124]. До його складу увійшли також Англія, Іран і Пакистан.
Не можна не погодитися з твердженням про те, що на його появу важливе значення мала Ялтинсько-Постадмська система міжнародних відносин, яка започаткувала біполярне протистояння колишніх союзників по антигітлерівській коаліції [230-C.51]. Отже, як вірно стверджує Ю.Скороход, за такої системи СРСР і США протистояли один одному, що приводило до висування на перший план нові виклики та загрозу міжнародному миру [435.-C.7].
Утворення військових організацій загострило міжнародні відносини в цьому регіоні. Більшість азіатських країн вбачали в них загрозу стабільності на континенті, прагнення великих держав бути присутніми у внутрішній і зовнішній політиці азіатських країн і тримати під контролем геополітичну ситуацію. На противагу такому курсу США і Великобританії Індія і КНР у квітні 1954 року сформували п'ять принципів* відносин між двома державами:
1) взаємне признання територіальної цілісності і суверенітету;
2) взаємний ненапад;
3) невтручання у внутрішні справи один одного;
4) рівноправність і взаємоповага;
5) мирне співіснування.
Не дивлячись на те, що наддержави здійснювали дипломатичний тиск на азіатські країни з метою визнання ними політики блоків, біполяризму у міжнародних відносинах, принципи "панча шіла" були підтримані більшістю держав, сприяли їх консолідації. У цьому контексті виключно важливу роль у міжнародних відносинах відіграла конференція афро-азіатських країн, яка відбулась 18-24 квітня 1955 року в м.Бандунг [488. - s. 77]. Конференцію країн Азії і Африки відкрив президент Республіки Індонезії доктор Ахмед Сукарно, який підкреслив, що "...немає кращого благословіння, як життя і воля" [376. - C. 141]. У її роботі взяли участь представники 29 азіатських і африканських країн. Серед них делегації: Афганістану, Бірми, Гани, Демократичної Республіки В'єтнам, Єгипту, Ефіопії, Ємену, Індії, Індонезії, Іраку, Ірану, Йорданії, Камбоджі, Китайської Народної Республіки, Лаосу, Ліберії, Лівану, Лівії, Непалу, Пакистану, Південного В'єтнаму, Саудівської Аравії, Сирії, Судану, Таїланду, Туреччини, Філіппін, Цейлону, Японії.
Бандунзька конференція проходила у надзвичайно складній міжнародній обстановці періоду "холодної війни", активного політичного, економічного і військового протистояння СРСР і США. Це не могло не вплинути на поляризацію сил на конференції. Зокрема, уже при оцінці стану міжнародних відносин середини 50-х років країни-учасниці конференції розділились на три групи, а саме:
а) країни, які схилялись до тісних зв'язків з державами Заходу, засуджували гегемоністську політику СРСР і стояли на антикомуністичних позиціях (Японія, Філіппіни, Південний В'єтнам, Туреччина, Таїланд, Пакистан, Ірак, Іран);
б) країни, яким були близькі ідеї комунізму та соціалістичного інтернаціоналізму (Китайська Народна Республіка, Північний В'єтнам);
в) країни, які відстоювали позаблокову політику на основі принципів "панча шіла" і незалежну зовнішню і внутрішню політику (Індія, Єгипет, Індонезія, Сирія, Бірма, Афганістан).
В цілому більшість країн-учасниць конференції тяжіли до групи новопроголошених держав, які засуджували політику "холодної війни" і дистанціювались від протистояння по лінії Схід-Захід.
На конференції обговорювались питання боротьби з колоніалізмом, збереження миру і розширення міжнародного співробітництва.
Учасники конференції засудили колоніалізм в усіх його проявах, оцінивши його як пригнічення одного народу іншим [376. - C. 145]. Усі делегації визнали важливість розвитку економічної і культурної співпраці. Як підкреслив у виступі на засіданні Народної палати Індії, 30 квітня 1955 року, Дж.Неру - це "...означало кінець теорії і практики, нібито Азія у питаннях технічної допомоги, фінансового і культурного співробітництва, а також обміну досвідом, може розраховувати тільки на неазіатський світ" [376. - C. 143].
В оцінці колоніалізму усі країни-учасниці конференції були одностайні. Одночасно представники прозахідної орієнтації вимагали засудити політику СРС