Розділ 2
концептуальні засади контролю у контексті
правосуб’єктності громади та народу
2.1. Проблеми структурування громадянського суспільства
Деякі норми чинної Конституції України, викладені як норми-дозволи та як право
для людини й громадянина, а не норми-заборони для держави та її органів щодо
того чи іншого виду діяльності. А це означає, що можемо стверджувати про
реалізацію ідеї пріоритетності чи “найвищості” держави, а не людини. Про це
свідчить також і трактування людини в цивільному та кримінальному законодавстві
України, відповідно до якого вона зобов’язана давати свідчення у будь-яких
цивільних чи кримінальних справах незалежно від її власної волі. Але в аспекті
права людини на самооцінку її свідчення – це право, а не обов’язок про який
можемо говорити хіба що у контексті поняття громадянський обов’язок тощо
[230].
Основними ознаками громадянського суспільства є: по-перше, розвинута
асоціативність, яка включає соціальну структуру та систему представництва
інтересів цієї структури (тобто політичні партії, рухи, громадські
організації); по-друге, сформовані й ефективно діючі органи публічної влади,
зокрема, державної та місцевого самоврядування, які також здійснюють певний
обсяг представницьких функцій. В юридичному аспекті перша система
представництва інтересів є диспозитивно, а друга імперативно організовані.
Важливою ознакою громадянського суспільства є також його діалогічність, а не
монологічність, що, притаманне найперше диктатурі.
Дискусія, що виникла з приводу статті В. Литвина (лідера блоку політичних
партій “За єдину Україну” та глави Адміністрації Президента України) щодо його
(але згодом виявилося, що у цій статті він без відповідного посилання майже
повністю виклав зміст статті американського політолога Томаса Карозерса)
критичного погляду на проблеми громадянського суспільства [231, 232] має, на
наш погляд, методологічну помилку щодо самого предмета дискусії. Адже автори
розгорнули дискусію щодо співвідношення інституту громадянського суспільства та
інституту держави. Але ні один, ні другий з цих інститутів не існують окремо,
тому дискусія в такій площині видається “безпредметною”. До того ж, така
дискусія призведе або є наслідком відомого факту в історії та науці –
ідеалізації чогось одного: або – суспільства чи то громадянського, чи то
комуністичного, чи ще якогось іншого, або – держави. З контексту чи духу цієї
статті (В. Литвина) випливає, на наш погляд, ідея ідеалізації держави. А це
означає, що автор пропагує так звану “державницьку” ідею, і це видається цілком
логічним, враховуючи посаду, яку він займав на той час.
Форма, в якій для людини виступає влада чи просто авторитет, має важливе
значення щодо її сприйняття та волі підкорятися. Тому уявлення про право як про
деперсоніфіковану владу актуальне для соціуму. Усвідомлення права як
загально-соціальної цінності досягається у процесі пізнання, але на певних
етапах людського існування воно може бути трактоване як щось ідеальне, духовне,
божественне (бог) тощо. В такому аспекті еволюція суспільства – це зміна
стереотипів від “божества”, яким є щось природне, матеріальне до
“божественного”, яким є щось духовне, інтелектуальне чи ідеальне
[233, С. 5-13]. Підкорятися праву є іманентним для людини, її воля водночас не
піддається насильству, тому таке підкорення сприймається як справедливе. У
контексті викладеного, Ф. Хайек стверджує: “У той час, як насильницьке
підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним
абстрактним правилам (яким би важким не був їхній тягар) забезпечує простір для
найбільш широкої свободи та різноманітності” [234, С. 111-112]. Людина повинна
мати простір для пошуку, виявлення власної ініціативи тощо. А це означає, що у
суспільстві повинно превалювати не цілепокладання, а насамперед вибір напряму
розвитку [235, 236].
У пошуках авторитету чи влади не потрібно шукати кращу або найкращу особу,
тобто персоніфікованого суб’єкта, а проблему необхідно перевести в іншу площину
пошуку. Необхідність переходу в іншу площину пошуку чи погляду на проблему під
іншим кутом зору обумовлене тим, що пошук кращого суб’єкта – це пошук ідеалу, а
його, як відомо, просто не існує. Тому з площини суб’єктів влади необхідно
перейти в площину форм. Такою формою влади може стати абстракція, якою є право.
У контексті викладеного, Гегель зазначив: “Абстрактне є право, здійснення його
– держава” [237, С. 380]. Проте право є тільки півпростором, чи навіть
простором, який проектується (юридизується) у закон. А це означає, що в першому
наближенні можемо сказати – Основний Закон у найпоширенішому його значенні є
об’єктом, через який проходить трансформація (юридизація) права в закон.
Законодавство виступає формою об’єктивації тільки певної частини чи грані
права. Право у свідомості індивіда є уособленням, втіленням справедливості.
Тому закон завжди є протиправним, якщо він несправедливий. Основний Закон як
перше наближення права є головним матеріалізованим гарантом справедливості. Він
передовсім є засобом протистояння надмірним обмеженням свобод як сенсу
справедливості в суспільстві. У цьому сенсі Основний Закон “захищає”, а,
простіше, кажучи, – це деперсоніфікований засіб захисту свобод соціуму від
зазіхань персоніфікованої влади. Деперсоніфікована влада, а в першому
наближенні – це Основний Закон, обмежуючи або визначаючи норми персоніфікованим
суб’єктам влади, гарантує в такий спосіб свободи.
Основний Закон є, а точніше кажучи повинен бути (бо не завжди і не всюди це
так), не стільки засобом упорядкування громадського співжиття, скільки
обме
- Київ+380960830922