Розділ 2 Конфесійні трансформації в Україні під владою Російської імперії
2.1. Самодержавна політика ліквідації Уніатської церкви
Сукупність політичних, соціально-економічних, національних і релігійних
факторів створила передумови і значною мірою спричинила конфесійні
трансформації, що відбувалися наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст., а
подекуди (Підляшшя і Холмщина) – і в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на
українських землях, які опинилися під владою Росії.
Перебування України під владою сусідніх держав у ХVІІІ – ХХ ст. гостро
поставило питання про етнічну ідентифікацію українців, зокрема про збереження
потенціалу національного відродження за умов іноземного панування. Саме
релігійний фактор відіграв у його вирішенні не останню роль.
Конфесійні потрясіння в Україні досліджуваного періоду, безумовно, мали глибокі
історичні корені, що сягають Берестейської унії (1596 р.), ліквідації практично
самочинної Української православної церкви і приєднання її до Московського
патріархату (1686 р.), випливають іх польсько-російських взаємовідносин ХVІІ –
ХVІІІ ст., у яких землі України були „розмінною монетою”, а Україна –
своєрідною заручницею геополітики сусідніх держав.
Майже вся Правобережна Україна, у тому числі Волинь, до середини ХVІІІ ст.
перейшла на унію. Уніати називали цей період „квітучим часом унії” [497, с.
12]. Але це не було її „торжеством”. Стан Уніатської церкви постійно
погіршувався. Причиною цього був, по-перше, низький рівень освіти уніатського
духовенства. Після уніатського Замойського синоду (1720 р.) поглиблювалася
прірва між білим парафіяльним духовенством і чернецтвом, об’єднаним в єдиний
уніатський чернечий орден – чин святого Василія Великого (ЧСВВ) [533, с. 39].
Йому належала монополія на духовну освіту й, відповідно, на „столиці духовні та
хліби духовні”, тобто на високі ієрархічні – єпископські та митрополичі –
посади в церкві. Василіани не допускали біле духовенство до єпископських
висвячень і значних посад. Монополізувавши релігійно-церковну освіту, вони,
„побоюючись, щоб з-посеред духовенства ніхто не посів єпископського престолу й
вищої церковної гідності, не дбали про освіту руського (українського. – Н.С.)
духовенства й нікого не допускали до співпраці у справі освіти світського
духовенства” [513, с. 74]. По-друге, низький рівень освіченості уніатського
духовенства та соціальне становище синів уніатських священиків (тих, хто не
прийняв духовного сану або не записався до ремісничого цеху й не походив зі
шляхетського роду) „ставило сім’ю священика на рівень двірської служби,
віддавало її на ласку або неласку дідичів та їх економів” [513, с. 75].
По-третє, Уніатську церкву спустошував постійний перехід вірних зі східного
обряду на латинський [497, с. 11-14]. Незважаючи на те, що папа Урбан VІІІ ще в
1624 р. заборонив католикам східного обряду приймати латинський обряд [533, с.
40], польські єзуїти продовжували зваблювати українську й білоруську молодь –
насамперед завдяки системі своєї освіти і виховання – на зміну обряду. У
результаті цього в середині ХVІІІ ст. „латинський обряд прийняли не лише
залишки уніатської і православної шляхти, а й значна частина руського
міщанства” [513, с. 75-76].
Позбавлена сильної соціальної опори – української шляхти та інтелігенції,
Уніатська церква, як про це було звично говорити в тодішній Польщі, стала
„хлопською”, а „коли пізніше, після поділів Польщі, Руській уніатській церкві
стала загрожувати Москва, то, крім сільського неписьменного населення, яке
міцно трималося свого обряду, та духовенства, пригніченого сімейним злиденним
станом і нездатного до постійної боротьби, не було нікого, хто б сильною
правицею заслонив Русько-католицьку церкву перед смертельними ударами її
ворогів” [794, с. 232].
План знищення Уніатської церкви визрів поступово ще за правління Августа ІІІ
(1735-1763 рр.) і став реальним за його наступника, Станіслава Августа
Понятовського (1764-1795 рр.), який цілком перейшов на бік російській цариці
Катерини ІІ, коли почалася відкрита акція скасування цієї церкви. Спроба
Київського уніатського митрополита Пилипа Володкевича (1762-1778 рр.) скликати
собор Уніатської церкви, на якому мали бути обговорені і прийняті документи,
спрямовані на захист церкви перед російською загрозою її ліквідації, не
вдалася. Коаліція прихильників політики Понятовського й Катерини ІІ перемогла,
незважаючи на протидію їй папського нунція у Варшаві. У 1767-1768 рр. в
оточеній російськими військами Варшаві польський Сейм ухвалив „Трактат вічний
між Росією і Річчю Посполитою Польською”, третій пункт якого декларував „на
вічні часи… вільне сповідання віри Грецької Східної неприєднаної… купно з
правами і перевагами світськими і духовними на користь всіх жителів Речі
Посполитої Польської” [406, с. 450]. До Трактату додавався так званий
Сепаратний акт, що скрупульозно фіксував „вольності та переваги Греків Східних,
Неуніатів та Дисидентів, жителів областей республіки Польської та приналежних
до неї Провінцій”. Документ вимагав, щоб „особи Греків Неуніатів і Дисидентів”
відтепер іменувалися в Польщі не єретиками, відступниками, схизматиками,
дизуніатами, а „Греками Східними Неуніатами” [406, с. 452].
Положення цього трактату мали полегшити стан Православної церкви, однак вони
були використані насамперед для нанесення смертельного удару по Уніатській
церкві. На ці рішення Сейму, а також на створення Слуцької (для православних та
дисидентів) і Торнської (для лютеран та кальвіністів) конфедерацій радикальні
польські елементи відповіли утворенням Барської конфедерації на Поділлі, тобто
організованою
- Київ+380960830922