Розділ 2
ДІАЛЕКТНА ОСНОВА МОВ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ І ПИТАННЯ ЛІТЕРАТУРНОМОВНОГО КОЙНЕ
Боснійська, сербська, хорватська і чорногорська мови функціонують у межах
єдиної штокавської діасистеми. Етнічні кордони в цій системі не завжди
збігаються з державними, і в середині її ширшого простору (Сербії, Хорватії,
Боснії та Герцеговини, Чорногорії) виявляються різні комунікативні спільноти.
Неоднакові умови виникнення цих особливостей, що простежуються сьогодні в
окремих державних середовищах, є природним наслідком і результатом діалектних,
географічних, політичних, етнічних, релігійних, соціальних, економічних та
інших відмінностей кожної з цих спільнот. Усі вони визначають специфічність
окремих комунікативних цілісностей і важко піддаються обчисленням, але, без
сумніву, можна стверджувати, що їхня специфічність кількісно покриває від 7 до
10% мовного матеріалу. Отже, близько 90% припадає на немарковані риси1) [
Примітка.
1)Треба пам’ятати про те, що протягом достатньо тривалого проміжку часу,
близько століття, існувала єдина сербсько-хорватська норма, яка, незважаючи на
свою варіантність, в принципі уніфікувала значним чином мовну практику на
теренах поширення сербсько-хорватської мови. ], не пов’язані ні з державними,
ні з етнічними кордонами. З огляду на це між спільнотами немає перешкод для
комунікації.
Д.Брозович, зокрема, стверджував, що єдина мова сербів і хорватів, яка
існувала майже протягом століття, стала можливою завдяки тому, що серби й
хорвати “повинні були обрати штокавицю як основу літературної мови, а не
штокавицю було вибрано тому, що серби й хорвати повинні були мати спільну
стандартну мову”/274/2) [/274/2) poglavlje: Vuk Stefanoviж Karadћiж i
novoљtokavska folklorna koine, s.99.]. Цей вибір у хорватів було зроблено
набагато раніше, ніж розпочалася діяльність Вука Караджича. Родоначальник
хорватської граматики, чакавець з Пагу Бартол Кашич, поширював штокавицю,
оскільки його керівникам з Риму вона видавалася найвідповіднішим засобом
боротьби з реформацією3) [Примітки.
3)Див. про це в підрозділі 1.2.]. Отже, те, що потрібно було втілити в життя з
певних причин, згодом стало історичним починанням. Нагадаємо, що “сам батько
хорватської граматики називав боснійську [мову] найкращою серед тодішніх мовних
різновидів”4) [4)Йдеться про боснійську мову, яка формувалася на штокавській
основі (/316/ poglavlje: O filologiji і rodoljublju, s.7).]. Звичайно, не можна
забувати й про значення дубровницької літератури та її роль у виборі штокавиці
як основи хорватської мови.
Літературна мова, щоб стати загальноприйнятою, повинна відображати в своїй
структурі якщо не всі, то більшість основних діалектних особливостей того
мовного ареалу, для якого вона призначається, повинна стати явищем, що стоїть
над діалектами. Між ними та літературною мовою, що формується, – складна
система взаємовідношень. Можливі перехідні ступені – інтердіалекти,
напівдіалекти, розмовне міждіалектне койне, стилі фольклору, усної народної
поезії. Застосовуючи термін “діалектна основа” щодо штокавських мов, ми тим
самим стверджуємо, що вони базуються на певному діалекті, але не покривають
його цілком, тобто кожну з цих літературних мов ми не ототожнюємо з діалектом
чи говіркою, які лежать в її основі. У цей час “можна вважати якщо не
загальновизнаною, то у всякому разі дуже поширеною та обґрунтованою тезу про
те, що літературна мова ніколи не збігається зі своєю діалектною основою навіть
тоді, коли те чи інше діалектне джерело літературного формування є головним або
претендує на головну роль”/37/5) [/37/5) cтр.61.]. Окрім того, в окремих
літературних мовах, наприклад, хорватській, загальновизнаним сьогодні є синтез
діалектного матеріалу (штокавського, чакавського і кайкавського), зокрема, в
лексиці, а також на інших мовних рівнях. Зокрема, торлацький діалект, на нашу
думку, вплинув на деякі мовні рівні сербської мови, наприклад, на фонетичний 6)
[6) У нашому досліджені, пов’язаному з діалектною основою штокавських мов,
спеціально не досліджуватимемо прізренсько-тимоцького/торлацького, найдавнішого
штокавського різновиду середньо-південнослов’янського мовного угруповання, який
має багато спільних рис з болгарськими й македонськими говірками, як,
наприклад, розглядаємо кайкавський, чакавський діалекти чи дубровницькі та
воєводинські говірки штокавського діалекту, з огляду на те, що торлацькому, на
відміну від кайкавського і чакавського діалектів, не притаманні тривалі
літературномовні традиції. Вважаючи, все ж, що торлацький діалект мав певний
вплив на деякі мовні рівні сучасного сербського стандарту, проаналізуємо ці
окремі аспекти в останньому розділі дисертації. Зрозуміло, що вплив торлацьких
говірок на становлення сучасного мовного стандарту сербів не можна порівняти,
наприклад, з дією на нього воєводинських говірок.].
Отже, діалектна основа літературної мови становить певне наддіалектне койне.
М.І.Толстой, з’ясовуючи значення для сербської літературної мови не стільки
герцеговинського (як це звикли писати в науковій літературі), скільки
опрацьованого В.Караджичем фонетичного койне сербських народних пісень, писав:
“За своєю соціальною природою койне було головно міським, пов’язаним з якимось
великим торговельним центром (чи рядом центрів), його роль збільшувалась зі
зростанням державності, міст і торгівлі, була особливо значною в початковий
період формування літературних мов, у період їхнього зародження і потім
поступово слабшала, зводилася останнім часом майже до нуля”/205/7) [/205/7)
c.45.]. Завдяки створенню міждіалектного (точніше – міжговіркового) койне
виникли реально існуючі
- Київ+380960830922