РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ІДЕЙ ВІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ЗАРУБІЖНІЙ І ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЦІ КІНЦЯ XIX - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.
2.1. Передумови виникнення ідей вільного виховання в педагогіці ХVII-XІХ ст.
Гуманістичні погляди, які пізніше склали теоретичне підгрунтя теорії вільного виховання, зародилися ще в часи Античності й набули яскраво вираженої форми в епоху Відродження. Вони розвивалися, збагачувалися і трансформувалися під впливом різноманітних факторів: стану економіки і культури, соціально-психологічного клімату суспільства, національних традицій і т.д. Різні епохи, типи суспільств ставили до особистості, її якостей і виховання різні вимоги, створюючи свої, властиві конкретній історичній епосі, системи цінностей, свій виховний ідеал. Переломні історичні періоди, що характеризуються гострим кризовим станом соціокультурної ситуації, руйнуванням світогляду й ідеалів, завжди супроводжувалися бурхливим ростом самосвідомості, протестом проти соціального гноблення, що знаходило вияв у філософії, літературі, суспільному русі, освіті. В ці періоди виховання мало своєю метою і своїм результатом, з одного боку, розвиток у людини самосвідомості, самостійності, здатності до вільної, творчої активності, незалежності, особистої автономності, індивідуальності і неповторності, а, з іншого боку, її інтеграцію в різні соціальні спільноти (сім'ю, громаду, клас, етнос тощо), прилучення до загальноприйнятих норм і правил поведінки, до системи колективних цінностей.
Протягом усієї історії людства виховання перебувало в напруженому полі, утвореному двома протилежними полюсами: "соціальне" - "індивідуальне". Для соціально орієнтованої парадигми суспільства характерною була система виховання, в якій домінуюча роль належить соціалізації, а особистість виступає носієм відповідальності за долю суспільства. На відміну від цього, в особистісно орієнтованій парадигмі суспільного устрою домінуючою була орієнтація на модель виховання, в якій провідна роль відводиться активності особистості, її самовихованню. Особистість при цьому орієнтується на активну, вільну, відкриту поведінку, що веде до самовдосконалення і передбачає відповідальність за власну долю.
Ці два альтернативні напрямки вперше були представлені в епоху Античності (у Стародавній Греції), в яку закладаються традиції гуманістичної педагогіки, що зверталася до проблеми виховання вільної особистості, індивідуальний розвиток якої пов'язаний з реалізацією людської природи. В Античній філософії панувало уявлення про людину як складову частину певного світопорядку: космосу, природи, логосу, вічних ідей. Але це уявлення не заперечувало пізнання людини і її утвердження як самостійної істоти. Таким чином, ставлення до людини в цей період було двоїстим. З одного боку, філософи віддавали людину у владу об'єктивних матеріальних і ідеальних життєвих відносин і сутностей; з іншого боку - не відкидаючи цих основоположень, проголошували людину мірою всіх речей, говорили про цінність людського, особливого. Людина грецької філософії не існувала сам по собі, а тільки в рамках певних відносин, що спочатку сприймалися як абсолютна розумність, порядок, космос. Ці незалежні від людини космічні сили визначають її стан, переживаються нею як загальна сила долі. Однак при цьому людина зберігає деякою мірою усвідомлення свого "Я", право на власне життя, свободу. На такому розумінні людини будувалося античне виховання, в якому особистість не придушувалася ні свідомо, ні несвідомо. Навпаки, певні прояви індивідуальності вважалися цілком сумісними з стабільністю основ суспільства і соціальним благополуччям.
Гуманістична традиція, що зародилася в Стародавній Греції, розглядала виховання й освіту як найважливіші способи й ефективні засоби, що допомагають людині сформувати власну думку і знайти свій життєвий шлях. У цьому зв'язку зупинимося на педагогічних поглядах Сократа, як інтегруючих гуманістичні тенденції античної епохи [280]. По-перше, розглядаючи людину як істоту суспільну, він розумів особистість, виходячи з її внутрішнього світу, ставлення до себе самої. У центр педагогічної діяльності Сократ поклав питання про роль освіти в гармонізації відносин людини, яка прагне до особистого щастя, і суспільства, спрямованого до справедливості. Шлях до досягнення цієї гармонії він вбачав у самовдосконаленні людини. По-друге, головне педагогічне завдання Сократ вбачав у моральному розвитку людини, а не в її підготовці до конкретних видів діяльності. По-третє, педагогічний процес мислитель розглядав з погляду організації самопізнання учня, допомоги йому в самостійному зусиллі, пробудженні закладених у ньому активності та творчого начала. По-четверте, Сократ розглядав учасників педагогічного процесу як "рівноправних партнерів".
Індивідуалістичні тенденції в культурі і педагогіці різко посилилися в елліністичну епоху. Самодостатність визнається атрибутом індивіда, а головним завданням виховання стає підготовка людини до життя відповідно до власної індивідуальності, "природи".
Мислителями античного періоду вирішувалось завдання забезпечення людині такої свободи поведінки і судження, яка сприяла б прогресивному розвитку індивіда в рамках суспільного порядку в зв'язку з певною формою організації суспільства, що гарантувала б загальну рівноправність. Ідеалом виховання стала вільна особистість, здатна до самостійного судження, що здійснює свої індивідуальні цілі за допомогою суспільних інститутів.
Свобода людини до деякої міри забезпечувалась також в галузі політичних прав. Грецькі міста-держави були самоврядними громадами, де кожен вільний громадянин, включаючи правителів, був підпорядкований закону. Тут особистість здійснювала свою волю в державі і за допомогою держави. Однак політичні свободи, соціальна рівність і сприятливі умови для вияву індивідуальності в суспільному житті не вичерпували ще всіх вимог вільної особистості. Моральна відповідальність і свобода були настільки ж істотними, як і правові, політичні та соціальні обов'язки. У цей період важливи
- Київ+380960830922