Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт.

Розділ 2.
Конфліктогенні наслідки радянської національної політики в Україні
Історична спадщина може впливати на формування век­торів майбутнього не меншою,
а іноді – й більшою мірою, ніж ті відносини, зміст і потреби яких відповідають
етнопо­літичній специфіці і завданням сьогодення. Реалізація ба­жа­них
перспектив у багатьох випадках потребує коригування того, що перейшло в
сучасність з минулого. Тому незбіг етніч­них інтересів, з приводу якого
відбувається боротьба проти­лежностей і виникають конфлікти в етнонаціональних
відно­синах, зазвичай, має давнє коріння в сучасному ґрунті. З одного боку, ця
боротьба може бути пов’язана з етнічною но­стальгією і бажанням відродити
минуле, яке з історичної від­стані здається ідеальним. З другого – вона
відбиває намагання етнічного соціуму адаптуватися до викликів сьогодення.
Край­ні позиції протистояння в етнонаціональній сфері представ­ляють ті, хто
намагаються будь-якою ціною “утримати час” і зберегти статус-кво, хай би воно й
було дискримінаційним щодо “чужих”, та інші – які прагнуть будь-що змінити
си­ту­ацію, навіть ціною зневажання інтересів протилежної сто­рони.
Безкомпромісне протиборство крайнощів, зазвичай, про­вокує конфлікти.
У психологічному вимірі етнічні конфлікти постають як прояви етнічної
упередженості або ксенофобії, під якою розу­міють страх, ненависть,
нетерпимість щодо “іншої” етнічності. В основі таких проявів лежить
занепокоєння етнічних су­б’єктів з приводу перспектив їхнього соціокультурного
та бі­о­ло­гічного виживання. Одна з особливостей сучасної України полягає в
тому, що її етноси впродовж десятиліть зазнавали не­сприятливих впливів –
демографічних, соціальних, куль­тур­них, політичних та інших. Певні позитивні
зміни в стано­вищі окремих спільнот за радянської доби більшістю їхнього загалу
не сприймалися як задовільні. Тому й досі наслідки несприятливих тенденцій
минулого розглядаються ними як сучасна загроза для їхнього майбутнього.
Демографічні, соціально-економічні, політичні, культурні та інші процеси, з
якими явно або латентно пов’язані етнічні протиріччя й конфлікти, в своєму
генетичному вимірі є одно­часно наслідком минулого і продуктом сучасності.
Досто­вір­не знання про цей зв’язок сприяє розумінню причин і особ­ли­востей
перебігу міжетнічного протистояння, поведінки його учасників, перспектив і
способів врегулювання наявних проти­річ, виявленню етнополітичних тенденцій,
етнічна складова яких містить конфліктогенний потен­ціал. Щоб здобути таке
знання, важливо дослідити специфіку взаємодії наслідків попереднього розвитку
та нових явищ в етнонаціональних від­носинах.
2.1. Чинники і тенденції змін в етнічній
структурі населення
Загальновизнано, що не тільки недавня, а й сучасна ди­наміка української
багатоетнічності великою мірою визна­чається чинниками, пов’язаними з Другою
світовою війною, її демографічними, територіальними, економічними,
соці­аль­ними, культурними, міграційними та іншими наслідками, по­літикою й
владними та управлінськими рішеннями і діями то­гочасної влади, з природними
етнодемографічними проце­сами та змінами. Серед цих чинників – воєнні і
повоєнні втра­ти населення, голод 1946 року, масові переселення і депор­тації,
добровільна й організована трудова міграція усередині ра­дянських республік та
між ними, процеси акультурації, аси­міляції, відтворення населення тощо.
У вітчизняній і зарубіжній літературі відсутні єдині кри­терії підрахунків і
верифікації загальної кількості втрат люд­ності України і колишнього
Радянського Союзу в Другій сві­товій війні. Офіційна радянська історіографія
довгі роки пи­сала про 20 млн. жертв серед населення СРСР. Згодом ця циф­ра
була скоригована. Колишній перший і останній Пре­зидент СРСР М. Горбачов заявив
про 27 млн. радянських гро­мадян, які загинули в роки Другої світової війни.
Окремі до­слідники називають узагальнюючі цифри жертв – від 46 до 50 млн.,
поміж яких виокремлюють 13 – 15 млн. мешканців Ук­раїни1 . Інші – оцінюють
втрати українського населення не мен­ше ніж у 10 або в 7 – 8 млн. осіб2 . Можна
погоджуватися чи не погоджуватися з тими або іншими розрахунками,
але за­гальний висновок не підлягає сумніву: під час Другої світової війни
багатоетнічна людність України зазнала найтяжчих втрат. І не тільки прямих.
Перед війною з теренів України масово виселяли поляків, німців. Внаслідок
депортацій, примусових і добровільних ви­їздів вже до 1941 року основна частка
з близько 400 тисяч нім­ців України опинилися за межами її кордонів. З початком
радянсько-німецької війни тих, хто ще залишилися, депорту­вали у східні райони
СРСР3 . У воєнні й перші повоєнні роки близько 2 млн. українського населення (з
них 94% зі східних областей) евакуювались у східні регіони СРСР. Частина з них
через різні причини не повернулася на Батьківщину. Так зва­ним “оунівцям” та
депортованим з Криму кримським татарам, болгарам, грекам і вірменам радянська
влада на довгі роки взагалі наклала заборону на повернення. Близько 2,4 млн.
осіб були вивезені у нацистське рабство. Частина українських гро­мадян –
військовослужбовців Радянської Армії під час бойових дій опинилися у полоні.
Чимало з двох останніх груп населення залишилися на Заході. З вивезених під час
війни на роботи до Німеччини лише 1 млн. 250 тис. повернулися в Ук­раїну на
кінець 1946 року. Але радянська комуністична влада не бажала бачити їх на
рідній землі. За офіційними да­ни­ми, майже 300 тис. репатріантів одразу і на
довгі роки були вивезені до Сибіру. У переважній більшості це були люди, які
ніколи не конфронтували, принаймні відверто, зі сталінсь­ким режимом4 .
На стан етнонаціональної