РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ Й ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОГО РОЗУМІННЯ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
2.1. Контекст Західної цивілізації і свобода
Прийнято вважати, що громадянське суспільство як соціально-культурне явище
виникло у контексті історичного поступу Західної цивілізації, залишається чи не
найістотнішим елементом її видового буття і постає разом із
людиною-громадянином модерних західноєвропейських міст і держав, яка
усвідомила власні свободи й права і домагається їх належного
соціально-політичного здійснення. Витоки ідеї громадянського суспільства
сягають античної давнини і справді можуть ідентифікуватися з контекстом
поширення Західної цивілізації, хоча громадянський стан суспільних стосунків
складався навколо виокремлення значення та ролі індивідуальної свободи людини і
витіснення інститутів станової підлеглості та підданства. Принагідно зауважу,
що у даному разі поняття цивілізації вживається як практика нагромадження
певної структури ідей, поглядів, цінностей та інституцій, які існують у
контексті відповідної дискурсивної дійсності й поступово поширюються і
розбудовуються завдяки розумовій (чи інтелектуальній) активності та намаганням
і зусиллям численних осіб працювати спільно.
Поняття “практика” вжите у значенні, яке дає Е. Макінтайр, і пов’язується з
контекстом наявних чеснот, – це “будь-яка послідовна і комплексна форма
соціально встановленої спільної людської діяльності, сенс якої полягає у
реалізації благ, внутрішніх щодо неї, при намаганні досягти таких стандартів
досконалості, які притаманні даній формі діяльності і почасти є для неї
визначальними...” [142, c. 278].
Очевидно, цивілізація і громадянське суспільство не є тим, що просто
успадковується людиною через її народження у західних географічних
координатах. Якщо з різних причин людина була неспроможна сприйняти і зрозуміти
головні ідеї та цінності цієї практичної активності, вона може “випадати” поза
розуміння і самого способу, і сенсу життя та залишиться позаду “стандартів
досконалості”, набутих вже стосовно форм та норм людських стосунків, або
взаємин. Чи не найважливішим стандартом досконалості у контексті саме західної
практики стають поняття свободи та традиція уваги й особливої до неї
інтерпретації?
Віддавна в античності була усвідомлена парадоксальна несумісність між
людиною-філософом (інтелектуалом) і людиною-рабом. Раб – це (за означенням
античних мислителів) той, хто готовий віддати будь-що, поступитися усіма
чеснотами заради збереження свого життя. Не бути рабом означало більше за життя
шанувати свободу. У поведінці особи такий орієнтир відповідав належному ладові
думання й осмислення довколишнього світу, передбачав соціальне середовище, у
якому мають виявлятися “стандарти досконалості” у людських стосунках. Назва
цього соціального середовища – поліс, суспільний лад якого визначається
вільними громадянами.
Вільна людина у грецькому полісі характеризується тим, що “безстрашно каже
правду” і бере на себе відповідальність за свої дії перед громадою і самою
собою (Е. Макінтайр). Безстрашність, проте, буває різною, але найважливішою є
та, що відповідає сміливості, хоробрості або мужності. Це чесноти, що не
народжуються від “природи”, - вони приходять із соціуму, із вартостей життя,
спільно визначених, серед яких “любов до мудрості” (філософія) є надто
важливою.
Зауважмо, що виникнення філософії, яка етимологічно тлумачиться у
давньогрецькій мові як “любов до мудрості”, може бути осягнене адекватно, якщо
зважимо на соціокультурну контекстуальність явища. Філософ – це людина, яка
любить мудрість, стаючи на належний шлях у житті, що поєднується з
продукування і присвоєнням інших чеснот: хоробрості (мужності), стриманості і
справедливості. Названі чесноти – це далеко не риси характеру, а лише вияв
практичних норм у людських стосунках, що необхідні для підтримання родинного і
полісного життя. Хоробрість і мужність постають, може, найважливішими
соціальними нормами, які здатні підтримувати свободу громадянина, існуючи
лише у спорідненості з належною розумовою поведінкою. Саме розум є тим засобом,
що, обмежуючи та виважуючи людські бажання і пристрасті, постає як sophia. У
такому сенсі філософ (інтелектуал) – це тип особи, яка не приймає панування
над собою, незалежно від його практичної форми; іншу людину вона сприймає
передусім з погляду міри її волі. У часи Солона рабство людини вважали чимось
гіршим навіть за смерть і трактували як малодушність і чуттєву прив’язаність
до життя, - воно є там, де бракує належного розуміння і знання про чесноти.
Віра Платона й Аристотеля у те, що стан рабів має природне походження,
викликана переконаннями про надмірну прив’язаність людей до життя, а не до
свободи. Так, хоробрість, мужність, стриманість, справедливість і мудрість
постають не лише значеннями індивідуальної поведінки, а й політичними
чеснотами – умовами громадського життя міста-полісу. Щоб життя людей у полісі
набувало громадянського ґатунку, доконче важливим стає посередництво
філософів-інтелектуалів. Вони визначатимуть координати відповідного дискурсу й
етичності. “Хто позбувся страху, у того й мова вільна”, – вважав Есхіл.
2.2. Свобода як основа громадянської етичності Аристотеля
Грецький ідеал свободи розрізняє людей у полісі, а також відокремлює саму
Грецію від решти світу. Чесноти недосяжні для рабів і варварів, бо вони не люди
полісу і не здатні до тих соціальних відносин, які властиві вільним людям.
Стосовно греків-філософів, то здатність до свободи – це водночас здатність до
самоконтролю від принизливих жадань,
- Київ+380960830922