Розділ 2
Історико-канонічні основи та суспільно-політичні передумови православного
оновлення
Місце і зміст розділу у структурній побудові дисертаційного дослідження
зумовлені тим, що оптимально забезпечують виконання кількох принципово важливих
завдань. По-перше – дозволяють розкрити історико-канонічні основи і
суспільно-політичні передумови православного оновлення з урахуванням
модифікаційних особливостей церковного традиціоналізму і загальних тенденцій
Вселенського православ’я. По-друге – дають можливість показати аргументи
обновленських богословів в обґрунтуванні положення про необхідність
догматично-канонічної творчості та їхні погляди на питання канонічності,
автокефальності, благодатності. Наукові погляди обновленців у зіставленності з
висновками інших вчених поглиблюють розуміння історико-канонічних основ і
суспільно-політичних передумов православного оновлення. По-третє, аналіз
практики порушення канонічних норм в історичній ретроспективі на основі
широкого фактичного матеріалу не тільки посилює висновки до розділу, але й
дозволяє виявити політичну мотивацію порушення канонічних норм та специфіку
полеміки довколо питань канонічного устрою церкви та Вселенського визнання й
чітко визначити характер міжправославного протистояння 20-х рр. ХХ ст.
Виконання цих завдань відповідають сучасним вимогам
концептуально-методологічного підходу у вивченні конфесій, оскільки дослідження
православ’я має здійснюватись у контексті історичної динаміки зростання
інституційної, догматично-канонічної та обрядової сфер та/чи в духовній,
соціально-історичній і політичній динаміці, що «відкриває шлях до об’єктивної
історіософської оцінки всіх конкретних форм його прояву [384,с.4–5]».
2.1. Православна богословська інтерпретація розвитку догматів
Обновленські богослови С.Зарін, М.Попов, частково Б.Титлінов, які
обґрунтовували необхідність реформи у сфері догматики, не ставили завдання
розкрити сутність православного вчення. Спираючись на дореволюційну російську
богословську думку, вони лише показали закономірність процесу догматичної
творчості чи подальшого оновлення догматів. Концептуальною основою їхньої
інтерпретації виступала теза найбільш авторитетного вченого російської
богословської науки В.Болотова, який говорив, що кожен догмат несе відбиток
психологічних понять і термінології, властивих суспільству епохи Вселенських
соборів, і цю зовнішню історичну оболонку догмата необхідно змінювати –
роз'яснювати і перекладати мовою наступної епохи для всебічного і точного
вираження, розуміння і сприйняття богословських істин [46,с.294]. Виступаючи з
критикою представників клерикально-ортодоксальної більшості, які відстоювали
принцип непорушності догматичних постанов, професор С.Зарін наголошував, що
«подібна точка зору залежить від неправильного використання богословських
термінів (помилка філологічна) і від ігнорування власне історичних обставин
догматичної діяльності церкви, від недостатньо чіткого уявлення самого процесу
догматичних суперечок на Вселенських соборах [176,с.17–18]».
Розвиваючи положення про історичні обставини догматичної діяльності церкви,
обновленські богослови акцентували увагу на тому, що на формування догматичних
постанов в епоху Вселенських соборів істотно впливав національний чинник.
Національний фактор справді мав місце, оскільки на відміну від еллінізованої
аристократичної верхівки великих міст, периферійне населення жило своїм
національним життям. Так, єгиптяни (копти) мали розвинене самобутнє мистецтво,
спілкувалися рідною мовою, не знали і не хотіли знати грецької. З поширенням
християнства виникла своєрідна народно-релігійна коптська література. Свої
національні і культурно-історичні традиції зберігали сирійці. В IVст.
сформувалася сирійська літературна мова, з’явилась яскрава самобутня
література. Головним культурним і релігійним центром сирійського населення
стала Едесса. Те ж саме можна сказати про вірмен, ефіопів та інших народів, для
яких імперія була гальмом їх духовного і культурного розвитку, і вони,
закономірно, ненавиділи Візантійську державу [195,с.190].
В історичних умовах того часу цей антагонізм набирав форм релігійної боротьби,
оскільки офіційна церква завжди ототожнювалася з політикою імперського уряду.
Національно-релігійні рухи, як видно з історії, ширилися під гаслами
опозиційного віровчення до офіційної церкви. Прикметно, що погляд обновленців
на це питання аналогічний з висновками В.Болотова, який з усіх причин
догматичних суперечок надавав перевагу національній. Він говорив, що народні
вожді використовували догматичні розбіжності з метою створити свою церкву як
твердиню національної незалежності [46,с.319].
Професор М.Попов виокремив проблему скликання соборів. Він зазначав, що
Вселенські собори були органами імперії і мали суто державні цілі і значення.
Вони скликалися імператорами з метою усунути небезпечні для єдності держави
національні чи соціальні рухи, утвердити і авторитетом собору закріпити
однодумство серед єпископів, які мали безпосередній вплив на народні маси.
«Скликаючи собори, – писав М.Попов, – імператори з політичних міркувань самі
визначали час і місце їх проведення, хоча, можливо, вони й прислухалися до
думки авторитетних діячів церкви. Наприклад, скликання І Вселенського собору
могло відбутися за порадою єпископа Євсевія Кесарійського, а організація II
Вселенського собору проходила, мабуть, не без впливу Василія Великого, Мелетія
Антіохійського чи Григорія Богослова [335,с.13]».
Оскільки Вселенські собори виконували службові фун
- Київ+380960830922