РОЗДІЛ 2
УПРАВЛІННЯ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ В ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ КРАЇ В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ
XVIII – СЕРЕДИНІ ХІХ СТ.
2.1. Історичні умови розвитку православної церкви на півдні України
Для розуміння процесів, які відбувались у релігійному житті на півдні України,
принципово важливою є теза про те, що в останній чверті XVIII – середині ХІХ
ст. православна церква по відношенню до держави відігравала підпорядковану
роль, не будучи самостійною в регулюванні навіть багатьох питань, які
стосувались здавалось би суто релігійних проблем. Церковні інституції не просто
розвивались у тісній взаємодії з інституціями світськими, але і знаходились у
значній залежності від останніх, маючи обслуговувати інтереси, які виходили
далеко за межі релігійних. Зміни обумовлювались цілим комплексом факторів,
серед яких потреби самої церкви не були превалюючими. Тому всебічний і
докладний аналіз історичних умов розвитку православної церкви на півдні України
має бути майже тотожним із створенням узагальнюючої праці з історії краю. Не
ставлячи такого широкого завдання, доцільно звернути увагу на ті аспекти, що
справили найбільший вплив на церковне життя.
Процеси у середині православної церкви можуть здатись позбавленими внутрішньої
логіки без врахування місця, яке посідав Південний регіон у планах Петербурга;
трансформацій адміністративно-територіального устрою краю; колонізаційних
процесів; змін в господарському житті краю; специфіки соціального складу
населення; традицій, що склались із часів Запорожжя і в деяких рисах збереглися
на Півдні; трансформацій вертикалі світської влади в краї; законодавчого
регулювання та практики участі представників цієї вертикалі у справах, які
здавна знаходились у компетенції духовної влади.
Тією чи іншою мірою фактично на кожній сфері релігійного життя відбивались
перекроєння адміністративної карти краю, що, у свою чергу, визначалось,
передусім, втіленням у життя зовнішньополітичних планів Петербурга і пошуком
оптимальної моделі бюрократичного управління.
В останній чверті XVIII ст. в реалізації широкомасштабних геополітичних планів
вищої російської влади Південній Україні відводилось місце, яке важко
переоцінити. Умови Кючук-Кайнарджийського договору, згідно з якими Росія
переносила свої кордони на Південний Буг, до Азовського узбережжя від гирла
Берди до гирла Єї, отримувала фортеці Керч і Єнікале, аж ніяк не задовольнили
апетитів Петербурга. Плани останнього були значно грандіознішими і широко
розрекламовані як усунення турків-османів з Європи під гаслом звільнення
православних народів з-під влади мусульман. Так званий „грецький проект”
передбачав створення на території турецьких провінцій Молдавії, Бессарабії та
Валахії держави Дакії, яку мав очолити князь-правитель Г. Потьомкін. Кордони
Російської держави повинні були відсунутись на захід від гирл Дніпра та Бугу до
берегів Дністра. Землі Тракії, Македонії, Болгарії, Албанії та Північної Греції
мали увійти до складу імперії онука Катерини ІІ, Костянтина, із столицею в
Константинополі, таким чином відродивши Візантійську державу [1507, c. 129;
1555, c. 9]. Зараз не йде мова про те, чи дійсно Петербург розраховував
реалізувати ці плани в повному обсязі, або ж використовував їх як засіб тиску
на уряди Західної Європи з метою отримання скромніших, але реальніших
придбань — Криму, Кубані та придунайських князівств. В обох випадках Південна
Україна мала стратегічне значення для втілення в життя наміченого. Важливим
кроком зовнішньої політики Петербурга стало включення до складу імперії
Кримського ханства, закріплене маніфестом від 8 квітня 1783 р. Між іншим,
завдяки цьому держава отримала морський кордон від Кінбурна до Тамані [1172, c.
92].
Черговим придбанням стало отримання в результаті російсько-турецької війни
1787 – 1791 рр. так званої „Очаківської області”. Разом із тим, Молдавія та
Валахія залишились за Туреччиною.
Важливим вектором зовнішньополітичної активності Російської імперії, який був
спрямований на розширення кордонів і певним чином вплинув на розвиток церкви в
південному краї, був вектор польський. Ведучи складну політичну гру щодо
встановлення контролю над Річчю Посполитою [796], Росія пішла на тимчасове
послаблення там позицій православ’я. Як наслідок, з 1772 р. у Речі Посполитій
були відсутні православні єпископи, а православна церква на її території
знаходилась під духовною владою єпископа Переяславського. Саме його єпархія
стала однією з тих, які були позбавлені частини церков задля формування нової
єпархії на півдні України. Вона ж стала й одним з основних „постачальників”
південноукраїнських земель парафіянами та іноземним православним духовенством:
духовні особи, які не могли протистояти утискам католиків й уніатів, залишали
свої домівки і перебирались на Південь.
На початку ХІХ ст. Росія знову активізувала свої дії на південно-західному
кордоні Південного краю. У 1806 р. були окуповані Молдавія та Валахія. Втім, за
умовами миру з Портою у 1812 р. князівства знову були залишені за Туреччиною, а
до Російської імперії відійшла Бессарабія. Ця подія безпосередньо вплинула на
церковно-територіальний устрій Південної України, адже церкви Бессарабії і
частина південноукраїнських храмів невдовзі опинились під зверхністю одного
єпархіального архієрея, кафедра якого розташовувалась у Кишиневі. Усі
бессарабські землі залишались у складі Російської імперії до 1856 р: за умовами
Паризької мирної угоди південна частина Бессарабії була передана Молдавському
князівству, а гирло Дунаю — Туреччині.
Сама Паризька угода стала результатом Кримської війни, головні події якої
відбувались саме на території Південної України, що
- Київ+380960830922