РОЗДІЛ 2
РОЗКОЛ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ І “ОБНОВЛЕНСЬКИЙ” РУХ В УКРАЇНІ
2.1. Витоки розколу. Рух за автокефалію УПЦ часів Центральної Ради
Історія Православної церкви свідчить про те, що її сила завжди полягала в
єдності, а слабкість – в її відсутності. У цьому відношенні становище, яке
склалося в РПЦ напередодні революційних подій 1917 р., було досить складним.
Відомі церковні реформатори М. Бердяєв, С.Булгаков, Г. Петров, П.Свєтлов,
В.Соловйов та інші засуджували союз РПЦ і самодержавства, висловлювалися проти
того, що Церква перетворена в державний орган, відомство православного
сповідання, священики якого прирівняні до державних чиновників, замість
небесного царя служили царю земному, виховуючи народ у любові та відданості
престолу. У відкритому листі на ім’я митрополита Петроградського Антонія
Г. Петров писав: “Вищі класи … захопили у нижчих класів все: багатство, владу,
науку, мистецтво, навіть релігію… зробили … своєю служницею … Правляче церквою
духовенство було покірне владі, служило їй слухняним знаряддям …, незмінно
повчало народ: cлухайся, підкоряйся, цього вимагає Бог. Владу, інколи
найбезбожнійшу, захищали Богом” [1.2.2.380].
Тривалий час назрівали суперечності між ієрархами РПЦ (“князями церкви”) і
парафіяльним духовенством, зокрема, через велику різницю в прибутках, яка
дійсно була досить відчутною. Так, річний прибуток єпископа Херсонського
становив 75000 крб., митрополита Київського і Галицького – 84000 крб.,
архієпископа Новгородського – 307500 крб., митрополита Московського – 259000
крб. Джерелами прибутків митрополита Московського були: зарплата з державної
казни – 6000 крб., “столові” – 4000 крб., надходження від архієрейського
будинку – 8000 крб., від Чудівського монастиря – 6000 крб., від
Троїце-Сергієвської Лаври – 12000 крб., від Тверської каплиці – 45000 крб.
[3.738, с.19]. З другого боку, існували суперечності між “білим” духовенством
(священиками, дияконами, причетниками) та “чорним” духовенством (ченцями), тому
що ченці, взявши на себе низку обітниць, мали певні переваги та привілеї. Серед
них було чимало представників знатних князівських родин, заможних власників
маєтків, колишніх гвардійських офіцерів тощо.
Демократизації церковного життя та державно-церковних взаємин в Російській
імперії повинні були сприяти події, що відбулися за часів першої російської
революції 1905-1907 рр. Йдеться про дозвіл царя Миколи II на проведення
Помісного собору РПЦ, оголошення свободи вірувань, розробка представниками
духовенства – депутатами Державної Думи проекту реформування РПЦ (реорганізації
духовних консисторій і навчальних закладів; надання більших прав парафіяльним
громадам, залучення мирян до управління Церквою тощо).
Після поразки першої російської революції діяльність церковних реформаторів
тимчасово ослабла, але помітно активізувалася за часів революційних подій 1917
р. Окремі факти свідчать про те, що Синод РПЦ досить нейтрально поставився до
падіння самодержавства. Хоча його офіційний орган – “Церковные ведомости” – на
початку революції закликав народ стати “непереборною стіною навколо царського
престолу” [3.876, с.8], сам Святіший Синод на чолі з митрополитом Володимиром
(Богоявленським) відмовився офіційно виступити з подібним закликом [3.1016,
с.3-4]. 6 березня 1917 р. він прийняв рішення лише зачитати в храмах маніфест
Миколи та Михайла Романових про зречення від престолу та відслужити молебні
“про заспокоєння пристрастей”. Незабаром в журналі “Православный благовестник”
була опублікована стаття на підтримку Тимчасового уряду Росії: “... Ми тепер
маємо цілком законний Тимчасовий уряд … Цій владі, нині єдиній, верховній і
всеросійській, ми зобов’язані підкорятися за обов’язком релігійної совісті.
Зобов’язані за неї молитися, зобов’язані коритися і владі місцевій, від неї
поставленій” [3.881, с.5]. “Свою глибоку вірність, щиру вдячність і молитовне
побажання добра Комітету Державної Думи і Тимчасовому уряду” висловило
православне духовенство Київської єпархії [3.876, с.17], а з’їзд військового
духовенства в Проскурові закликав солдат згуртуватися навколо “друга народу
О.Керенського … і йти за Тимчасовим урядом, продовжувати війну, допоки не
настане той момент, коли можна буде назавжди забути всі кривди … і укласти
вічний мир” [3.876, с.17].
Тимчасовий уряд Росії прийняв низку указів і постанов, що суттєво сприяли
демократизації внутрішньоцерковного життя. 6 березня 1917 р. він видав указ
“Про амністію”, оголосивши політичну амністію особам, покараним за релігійні
переконання [1.82], 20 березня 1917 р. – постанову “Про скасування
віросповідних і національних обмежень”, якою були скасовані всі відповідні
закони царського уряду [1.91], 25 березня 1917 р. – постанову про надання всіх
громадянських прав представникам білого духовенства і чернецтва, яких вони були
позбавлені за рішеннями духовного суду [1.93], 12 квітня 1917 р. – постанову
“Про збори і союзи”, якою громадянам було надано право створювати спілки і
союзи та проводити їх збори без спеціального дозволу органів державної влади
[1.80], 14 липня 1917 р. – постанову “Про свободу совісті”, що скасувала всі
обмеження політичних і громадянських прав за ознакою релігійної належності, а
також переслідування “за переконання у справах віри” [1.78].
За ініціативою групи церковних реформаторів (О.Введенського, І.Єгорова,
Л.Попова та ін.) ще 7 березня 1917 р. був утворений “Всеросійський союз
демократичного православного духовенства і мирян”, головою якого був обраний
священик Л. Попов, а секретарем – священик О. Введенський. В червні 1917 р. в
Москві відбувся Всеросійський
- Київ+380960830922