РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ТЕОРІЇЇ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ НА ЗАСАДАХ ПРАВОСЛАВНОЇ МОРАЛІ В ІСТОРІЇ
ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ
2.1. Розвиток в умовах становлення й домінування українських православних
освітньо-виховних традицій (кінець Х – ХVІІІ ст.).
Якщо в першому розділі розкрито реальний хід розвитку православного виховання в
Україні, то в другому – ставимо на меті проаналізувати теоретичний базис, на
основі якого розвиток здійснювався.
Дослідження показує: для православних священиків є принциповим твердження, що в
988 р. Київська Русь офіційно прийняла не тільки християнську віру, але й
східно-християнську традицію. Великого значення даному питанню надавав
І. Огієнко, який часом розколу єдиної християнської церкви визнавав не 1054 р.,
а 867 р., посилаючись на Початковий Київський літопис часів Володимира
Великого, де розрізняють дві окремі християнські церкви – Грецьку і Римську, та
на факт не занесення католицькою церквою до лику святих княгині Ольги та князя
Володимира [333, 4-5]. Світоглядним фундаментом української школи від її
виникнення духовенство вважає православну віру. Які ж ідеї були покладені в
основу школи? Що стало теоретичним джерелом православного виховання?
Не підлягає сумніву, що теоретичні основи духовного становлення народу під
керівництвом церкви закладені у Святому Письмі, працях святих отців і вчителів
церкви, православних педагогів, богословів, релігійних філософів. Але в
результаті дослідження виявлено, що реальний перебіг виховання в основному
спирався на той незмінний за визначенням церкви фундамент, який являє собою
Святе Письмо та святоотцівське вчення (патристика), що обумовлено специфікою
розвитку теорії православного виховання в Україні. Річ у тім, що
загальносвітовий розвиток практики християнського виховання тісно пов’язаний з
розвитком християнської антропології – учення про людину, в якому проблема
людини розв’язується тільки у зв’язку з проблемою Бога. Вважається, що основи
вчення сформулював апостол Павло. Єдиної християнської антропології не існує. Є
її конфесійні різновиди, в кожному з яких відбиваються специфічні для певної
конфесії уявлення про сутність людини. В основі православної антропології
лежить учення про образ і подобу Божу. “При цьому образ Божий в людині в
результаті гріхопадіння не знищується, а лише пошкоджується. Звідси й світлий
космізм православних учень про людину” [434, 19].
На думку В. Зеньківського, основи християнської антропології були накреслені й
розвинуті отцями церкви, що виходили з біблейської антропології та
новозавітного вчення про людину, а також враховували знання античної філософії
(особливо стоїцизму). Ці основи залишились незмінними у віках. Новий імпульс
для розвитку дала епоха Реформації в особі Лютера і Кальвіна. У ХІХ-ХХ ст.
велику роль відіграли досягнення психології та природничих наук. У 30-ті роки
ХХ ст. Зеньківський стверджував, що досвід побудови педагогіки у світлі
християнської антропології мала, головним чином, католицька церква, але попри
багатство й глибину католицької педагогіки, її досвід був мало придатний для
православних, оскільки вона була освітлена розумінням людини, властивим
католицькій догматиці. Стверджуючи, що православним властивий інший підхід до
вчення про людину, Зеньківський виклав своє бачення християнської антропології,
перспектив її побудови у світлі православної свідомості та досягнень сучасної
йому філософії та інших наук. Але у зв’язку з тим, що педагог творив свої праці
в еміграції, вони відкрилися загалу діячів на ниві православного виховання вже
в посткомуністичні часи; тому їх вплив на розвиток теорії православного
виховання в Україні відчувається лише останнім часом. Що ж до розробки
православної педагогіки у світлі християнської антропології богословами, які
жили й працювали на батьківщині, то на думку вченого, у першій третині ХХ ст.
на кафедрах педагогіки духовних закладів Росії (у широкому значенні цього
слова. – Т.Т.) не було більш менш самостійних імен. Ураховуючи, що сучасні
вітчизняні філософи й досі найбільш розробленою вважають католицьку
антропологію, а також те, що за часів радянської влади церква в усіх
відношеннях не мала змоги розвиватися природним для неї шляхом, то зрозуміло,
що досвід розбудови православної педагогіки у світлі християнської антропології
не був набутий на теренах СРСР.
Звертаючись до витоків утвердження теорії православного виховання в українських
землях, розглянемо цей процес на тлі загальносвітового. Очевидно, що населення
Київської Русі не було першопрохідником у справі християнського виховання, і
його проблеми не були унікальними на той час. Для нас є абсолютно зрозумілим,
що ситуація, яка склалася в Київській Русі після хрещення, була схожа на ту, що
мала місце в Римській імперії після офіційного прийняття християнства. І хоча в
Русі християнській мудрості не протистояла висока язичеська освіченість, як це
було в Римській імперії, але примітивна, на перший погляд, язичеська свідомість
населення Київської Русі була не менш складним супротивником. Величезні маси
людей в одну мить здійснили символічний перехід у християнство, але внутрішньо
не були готовими до висоти духу, яку ця релігія передбачає. Головною задачею
церкви було подолати сильну язичеську свідомість і прищепити нову християнську.
З перших днів проникнення християнської культури впроваджується практика
виховання, що виходить зі Святого Письма й святоотцівської мудрості. Це
підтверджується змістом виховання та освіти на той час.
Необхідно зробити стислий аналіз основних здобутків святоотцівської педагогіки,
оскільки дослідження показує, наскільки важливими були й залишаються праці
святих отц
- Київ+380960830922