РОЗДІЛ 2
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА УПРАВЛІННЯ
ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ
В ЗАГАЛЬНІЙ СЕРЕДНІЙ ОСВІТІ
2.1. Генеза ідей наукового менеджменту у теорії управління та їх вплив на
інноваційний розвиток освіти
Об’єктом наукових інтересів управління стає на початку ХХ століття і
пов’язується з творчістю Ф. Тейлора. Становлення й розвиток теорії управління
впродовж минулої епохи відбувалося на основі утвердження наукових шкіл, кожна з
яких обґрунтувала власні підходи, концепції та положення. Окремі з цих
підходів, методи управлінської діяльності мають суттєве значення для
дослідження проблеми управління інноваційними процесами в сучасній освіті.
Так, у період ринкових відносин (кінець ХІХ ст.) американські та англійські
дослідники вперше заявили про те, що управління трудовими процесами є таким
самим мистецтвом, як і технічне конструювання. Тому інженерів повинна цікавити
не лише технічна ефективність, але й витрати і прибутки. Становлення
систематичного менеджменту відбувалося на основі: упорядкування виробничих
організацій; координації та процедурах досягнення цілей; обґрунтуванні
виробничих процесів і операцій; управлінні ресурсами та контролю за витратами.
Започаткована Ф. Тейлором теорія наукового управління (1885–1920 рр.) стала
свого роду інтелектуальною революцією, на основі нововведень якої вдалося
подолати антагонізм у відносинах між керівниками та робітниками. В основу
теорії покладено ідеї, які ефективно впливають на результати роботи:
використання наукових методів та операційних стандартів; відбір робітників на
основі наукових критеріїв з урахуванням їхніх здібностей та можливостей
досягнення встановлених стандартів та норм; систематичне підвищення
кваліфікації робітників, забезпечення наукового рівня їхньої освіти й розвитку;
урахування психологічної сумісності, співробітництво й кооперація адміністрації
та робітників [230, 121].
Недоліками наукового менеджменту вважається: ставлення до працівника як до
частини машини; відсутність системи мотивації робітників; авторитарне
керівництво; недооцінка ролі вищих управлінців; ігнорування взаємовідносин між
організацією та навколишнім середовищем.
Спираючись на широко розповсюджений в США та Європі досвід Ф. Тейлора,
засновники адміністративної школи управління (1920–1950 рр.) А. Файоль, Л.
Урвік, Ч. Бернард та ін., обґрунтували універсальні принципи управління, які
здатні забезпечити ефективність роботи організації, зокрема: принцип розподілу
праці, влади й відповідальності, дисципліни, єдиновладдя, єдність керівництва,
підпорядкування особистих інтересів громадським, винагорода, централізація,
ієрархія управління (скалярний ланцюг), порядок, справедливість, стабільність
персоналу, ініціатива, корпоративний дух.
Серед основних складових (функцій) управління визначено: планування,
організацію, розпорядництво, координування та контроль [230, 140-147]. Таким
чином, А. Файоль одним із перших звернув увагу на роль вищого рівня
адміністрування й побудував цілісну теорію як універсальний процес, а саме
управління виділив як особливий вид діяльності.
Значний внесок у розвиток адміністративної школи управління належить М. Веберу.
Його модель “ідеального типу” адміністративної організації, яку німецький
соціолог позначив терміном “бюрократія” заклала основи системного
функціонування організації. Згідно з його теорією, бюрократія повинна
зосередити увагу на нормах, правилах, а не на людях, і, тим самим, забезпечити
ефективність, прибуток та подальший прогрес.
Досягнення наукової та адміністративної шкіл управління мали надзвичайне
значення для розвитку виробництва, бізнесу, оскільки відкрили й утвердили
науковий підхід до діяльності організації. Натомість, слабким місцем залишалося
питання людського фактору та ролі особистості в ефективній організації.
Поширення знань з експериментальної психології, підвищення інтересу
промислового виробництва, політики до психологічної науки як засобу вивчення
душевного стану працівників, їхніх проблем, пов’язаних з професійною
діяльністю, започаткували теорію людських відносин (1930-1950).
Предтечею зародження школи людських відносин стали відкриття у галузі
промислової психології, зроблені Г. Мюнстербергом (1913р.). Німецький вчений,
визнаний лідер експериментальної психології, досліджуючи поведінку людей у
різних сферах діяльності (на виробництві, в освіті та вихованні, в юридичній
практиці), розкрив механізми використання психології у практичній роботі.
Розроблені ним тести давали можливість здійснювати відбір робітників з
урахуванням їхніх здібностей та сумісності в роботі один з одним. Також була
зроблена спроба виявити психологічні умови, які збільшують мотивацію та
знижують втомлюваність від роботи. Відтак, спираючись на знання психології
кожної людини, процес управління набував гуманістичного характеру, а наукові
методи організації праці поєднувалися з духовними потребами особистості.
Отже, промислова психологія заклала основу нового напряму в теорії управління,
відому під назвою “людських відносин”. Представники цієї школи М. Фоллет і Е.
Мейо, спираючись на організацію людей як соціальну систему, довели необхідність
використання прийомів управління, заснованих на довірі, спілкуванні, розумінні
та урахуванні персональних проблем, пов’язаних із соціальним, фізичним станом
працівників, що опосередковано впливає на результати виробництва. Відповідно,
нові положення змінили вимоги до якості самого керівника. Тепер від нього
вимагалися знання не лише специфіки виробництва, але й розуміння ситуацій,
зумовлених поведінкою людей. Е. Мейо
- Київ+380960830922