Розділ 2. Пріоритети як ключовий елемент державної науково-технологічної та
інноваційної політики
Будь-яка осмислена і цілеспрямована політика починається з визначення
пріоритетів і врешті решт зводиться до послідовної їх реалізації. В той же час
саме поняття "пріоритет" набуває дещо іншого змісту в залежності від того, до
якої сфери людської діяльності його застосовують. Аналіз ситуації з визначенням
та реалізацією науково-технологічних та інноваційних пріоритетів у нашій країні
змушує ще і ще раз повертатися до осмислення самого поняття пріоритету і його
ролі у здійсненні певної державної політики у цій сфері. Неодноразово
відзначалось, що прийняті у нашій країні пріоритетні напрями розвитку науки і
техніки, так само як і стратегічні пріоритети інноваційної діяльності надто
широкі для того, щоб бути засобом концентрації науково-технічного потенціалу,
зусиль всього суспільства на розв’язанні найбільш актуальних на даний час
проблем [33, 36, 42, 43 та ін.].
Крім причин, пов’язаних з недоліками нашої системи державного управління,
недостатньою інноваційною культурою апарату та чисто бюрократичною схильністю
останнього до підміни справжнього діла його імітацією (на впливові цих факторів
ми зупинимося далі), важливу роль зіграло й те, що саме поняття
науково-технологічного пріоритету не було однозначно сформульоване, так само як
не були достатньо чітко визначені його функції в реалізації
науково-технологічної політики держави.
2.1. Специфіка поняття “пріоритет” в науково-технологічній сфері та його
обумовленість динамічними характеристиками наукового потенціалу
Поняття “пріоритет”, на перший погляд, самоочевидне – перевага, першість. Проте
в різних випадках воно може мати дуже неоднаковий зміст – віддати перевагу
одному з шляхів на роздоріжжі, наприклад, означає повністю виключити можливість
скористатися іншими. В той же час пріоритетність проїзду для тих, хто долає
перехрестя по головній вулиці, зовсім не виключає можливості перетнути його тим
учасникам руху, які виїжджають з бокової. Тут пріоритетність лише визначає, хто
і кому поступається черговістю проїзду. В той же час багато-хто з тих, хто
приймав участь у визначенні пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності
в нашій країні трактував цей термін як визначення єдино можливого варіанту
розвитку: роботи, які потраплять до пріоритетних напрямів, будуть
продовжуватись, а ті, що залишаться поза ними не мають права на існування. В
девяності роки минулого століття у багатьох вчених і управлінців виникло
уявлення, що запровадження державних пріоритетів означає, що взагалі тільки ті
напрями досліджень, які включені до переліку пріоритетних, можуть розраховувати
на державну підтримку, а всі інші роботи мають бути припиненими. Природно, що
при такому розумінні більшість експертів просто не могли собі дозволити надто
звужені формулювання, адже це означало б взяти на себе відповідальність за
припинення багатьох цікавих і, принаймні в перспективі, важливих робіт. Звідси
намагання при формулюванні пріоритетів окреслити їх якомога ширше, щоб бодай
кого-небудь не забути.
Звичайно, здоровий глузд підказує, що якщо є роботи пріоритетні, то можуть бути
і непріоритетні, інакше незрозуміло, порівняно з чим вони пріоритетні і в чому
виражатиметься їх пріоритетність. У третьому і останньому, підготовленому за
його участі, виданні своєї „Науки о науке” Г.М. Добров вважав за необхідне
підкреслити: „Опыт привел к более глубокому пониманию того, что по самому
своему первичному смыслу категория «приоритет» означает одновременно и
«первенство в достижении» и «предпочтение в обеспечении». Расчеты на первенство
без гарантированных предпочтений – это утопия, а предпочтения без ответственных
обязательств обеспечить первенство – привилегии, разлагающие здоровый организм
естественно состязательного развития науки.» [37].
Ще однією крайньою точкою зору є уявлення, що науково-технічий потенціал можна
цілком довільно майже миттєво переорієнтувати на навий пріоритетний напрям –
досить лише надати для цього великі кошти. Проаналізуємо діалектику
взаємозв’язку між об’єктивними закономірностями, яким підкоряється динаміка
науково-технічного потенціалу, і реальною практикою реалізації пріоритетів.
Адже науково-технічний потенціал – субстанція досить інерційна, його
переорієнтація не може відбуватись надто швидко, в той же час інноваційний цикл
конкретного наукового результату з кожним роком стає все коротшим, часовий лаг
між науковим відкриттям і необхідністю зосередити достатні сили на його
практичній реалізації стрімко зменшується. Оцінити кількісні характеристики
згаданої інерційності можна, порівнявши динаміку чисельності складових
наукового потенціалу.
На рис. 2.1. показано динаміку наростання кадрової складової наукового
потенціалу України починаючи з 1935 до 1988 року (подальший період, коли
нарощування чисельності науковців в Україні не тільки припинилось, але й
почалася деградація потенціалу науки, демонструє рис. 2.5.). Для того, щоб
можна було наочніше представити темпи зростання, абсолютні значення чисельності
докторів наук були нормовані до значень, яких вони досягли у 1988 році,
кандидатів наук – відповідно до їх кількості у 1984 році, а .науковців – у 1980
році. Такий вибір ґрунтується на гіпотезі, що науковці захищають кандидатську
дисертацію в середньому через чотири роки, а кандидати наук стають докторами ще
через чотири роки (як буде показано далі, така гіпотеза принаймні в семидесяті
та восьмидесяті роки справджується).
Рис. 2.1. Зростання кадрового потенціалу науки України у відносних одиницях
(чисельність докторів наук пронормо
- Київ+380960830922