РОЗДІЛ 2
ГЕНЕТИЧНИЙ «TOPOS» РАННЬОЇ ТВОРЧОСТІ ТА СКЛАДОВІ АВТОБІОГРАФІЧНОГО СИНЕРГЕНУ
ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО
2.1. Біографічна автореференційність як форма метатекстуальності
Актуалізація авторської особистості в сучасному літературознавчому дискурсі
сприяла посиленню уваги до проблеми біографії та поняття автобіографічного
синергену, до об’єму якого “входить усе життя письменника, все написане,
сказане, задумане ним, а також те, як воно відбилось у свідомості й виразилось
в оцінках критиків, літературознавців, у спогадах сучасників [80, с. 15]”.
Причини сучасного “автобіографічного буму” пов’язані з можливістю наукового
дослідження літературних текстів у різних площинах, із застосуванням нових
прийомів та способів інтерпретації, в основі яких лежать визначальні принципи
багатьох гуманітарних наук – літературознавства, історії, психології,
лінгвістики, філософії, культури й ін. Багатозначність, широта семантики
художнього твору виявили різні підходи в розкритті його смислу і зовнішніх
зв’язків, зокрема: історико-культурний, соціологічний, творчо-генетичний,
біографічний, компаративний, психоаналітичний, структуральний,
рецептивно-естетичний та ін. Окрім цього, “оновлений інтерес до аутосу, замість
біосу, – на думку М.Медаріч, – що позначився і на так званій проблемі
автореференційності, також пробудив інтерес до автобіографії як однієї з форм
автотематизації [176, с. 7]”. Гостро дискутовані донедавна питання пріоритетів
“позатекстових” чи “внутрішньотекстових” реляцій знімаються на користь основних
положень теорії інтертекстуальності, метатексту та гіпертексту. “Якщо
метатекстуальність зрозуміти як свідомість про текст у широкому значенні слова,
– зауважує Д.Ораіч Толіч, – тоді автореференційність можна визначити як
автометатекстуальність, тобто свідомість про власний текст, або ж
самосвідомість тексту”, бо саме поняття “автореференційності (від грецьк. autos
– “сам” і лат. referre – “оповістити, вказати на що-небудь” = самооповіщення,
вказівка на самого себе) у вузькому сенсі слова означає літературно-художній
прийом у сфері метатекстуальності, в якому автор та його поетика стають
предметом власного тексту [197, с. 187]”. Пізнання самої себе для будь-якої
людини, особливо творчої, напряму пов’язано з віднайденням сенсу життя,
самоідентифікацією, уявленням про власне призначення на землі, розумінням своєї
природи. “Без певного пізнання самої себе, – писав Р.Дж. Коллінгвуд, – її
знання усього іншого недосконале, бо пізнання будь-чого без усвідомлення самого
цього пізнання – лише напівзнання, а усвідомлювати, що я знаю, означає
пізнавати самого себе. Самопізнання бажане й важливе для людини не тільки задля
неї самої, а і як умова, без якої неможливо критично оцінити та надійно
обгрунтувати будь-яке інше знання [112, с. 195]”. Виходячи з цього, біографію
людини можна розглядати як своєрідні “сходинки людського досвіду”
(І.Андронніков), на кожній з яких відбувається ніби послідовна зміна ролей та
позицій, невід’ємних від породжених історією естетичних і моральних корелят. На
думку Й.-В.Ґете, “основне завдання біографії в тому і полягає, щоб показати
людину в її співвідношенні з часом, показати, якою мірою час був до неї ворожий
і якою сприятливий, як під впливом часу склалися її погляди на світ і на людей
та яким чином, будучи художником, поетом, письменником, вона зуміла все це
знову відтворити для зовнішнього світу [52, с. 38–39]”.
Традиція біографічного письма доволі давня. Налічуючи понад два тисячоліття,
вона пов’язується як із Біблійними текстами, що їх певною мірою можна вважати
життєписами, так і з греко-римським світом. Автобіографія з’явилася трохи
пізніше й риси її вперше виразно виявляються у пізньоантичній філософській
літературі. Яскравим зразком такого письма є записки філософа Марка Аврелія “До
себе самого”, які, незважаючи на “світський” характер, за глибиною
сповідальності близькі до релігійних автобіографій християнського світу,
найперше – “Сповіді” (397–401 рр.) єпископа північноафриканського міста Гіппона
Св. Августина, одного з найвідоміших “батьків християнської церкви”.
Біографічними епізодами перемежовані наші літописи та хроніки. Хоч у сучасному
розумінні слова автобіографія трактується як досить молодий жанр (не більше
двохсот років), деякі дослідники, ведучи відлік від давніх часів, пов’язують
подальший його розвиток із періодом Середньовіччя й Відродження, де згадуються
імена П.Абеляра, Ф.Петрарки, Б.Челліні. Після публікації у 1781 році “Сповіді”
Ж.-Ж.Руссо з’явився психологічний тип автобіографії, який за авторським
тлумаченням, є “ланцюг почуттів та душевних станів”. Про поширення цього типу
автобіографій на теренах Західної Європи у ХІХ ст. свідчать “Спогади”
С.Ковалевської, “ Поезія і правда. Із мого життя” Й.-В.Ґете, в ХХ ст. –
“Потаємне життя” С.Далі, “Слова” Ж.-П.Сартра й ін. Як жанрова модифікація
оповідної прози, в українській літературі художня автобіографія представлена
іменами Т.Шевченка, А.Свидницького, О.Кобилянської, Ю.Яновського, О.Довженка,
М.Стельмаха, В.Минка, А.Дімарова; автобіографічні компоненти знаходимо в
“Повчанні дітям” Володимира Мономаха, “Повісті временних літ”
Нестора-літописця, творах І.Франка, Марка Вовчка, В.Винниченка, І.Багряного,
Григора Тютюнника, О.Уляненка, О.Забужко й багатьох інших письменників.
Сучасну автобіографію дослідники часто розглядають “як літературну форму,
тематично визначену моментом свідомості, як своєрідний speculum mentis [176, с.
8]”, а за жанровим означенням французького вченого Ф.Лежена вона є “оповідним
текстом (recit) із ретроспективно
- Київ+380960830922