Розділ 2 ЦК України). Ми також використовуємо
цей термін у розрізі питань інформаційних правовідносин.
Таким чином, учасниками цивільних правовідносин, об’єктом яких є інформація,
можуть виступати фізичні особи (громадяни України, громадяни інших держав,
особи без громадянства) та юридичні особи приватного права і публічного права.
Це відноситься однаковою мірою до всіх учасників інформаційних відносин, які
діють в цивільно-правовому полі.
Крім того, визначення учасників цивільних відносин через категорії „фізична
особа” та „юридична особа” дозволяє говорити про те, що ЦК застосовується як до
громадян і організацій України, так і до іноземних громадян та юридичних осіб,
якщо закон не вказує на застосування до відносин норм іноземного права.
Слід звернути увагу на те, що у випадку, коли об’єктом правовідносин виступають
окремі види інформації, які виділяє законодавець (наприклад, інформація з
обмеженим доступом), законодавством встановлюються додаткові вимоги до
суб’єктів таких правовідносин, і тільки за умови їх виконання, особа може стати
їх учасником.
Хоча згадані вимоги, зокрема, наявність спеціального дозволу на провадження
діяльності, пов’язаної з державною таємницею, дозвіл державного експерта з
питань таємниць та державного органу на доведення інформації до конкретної
особи та інше, мають публічно-правовий характер, вони не змінюють
цивільно-правову сутність відносин по створенню, наданню, обміну такою
інформацією.
Навіть не звертаючись до детального аналізу загальнотеоретичних положень, які
розкривають суть кожної з цих категорій, до питань майново-правової
відокремленості суб’єктів цивільного права, цивільної правосуб’єктності і
суб’єктивних прав, можна сказати, що практично усіма теоретиками доктрини
інформаційного права, при визначенні суб’єктів використовується як поняття
якості, в якій виступає учасник правовідносин – чи це є автор інформації, її
виробник, володілець, користувач (чи споживач), - в той час як в цивільному
праві через інститути правоздатності та дієздатності розглядається можливість
особи бути учасником правовідносин та здатність її набувати права і нести
обов’язки.
Таким чином, у доктрині інформаційного права досить часто відбувається часткова
підміна поняття суб’єкта інформаційних правовідносин його правовим статусом.
Відповідно, свою роль за таких підходів відіграє класифікація суб’єктів
інформаційних правовідносин за їх правовим статусом. Оскільки ст.200 ЦК України
визначає інформацію як „документовані або публічно оголошені відомості про
події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому
середовищі”, можна звернутися до аналізу учасників інформаційних відносин,
пам’ятаючи, між тим, попередні зауваження щодо суб’єктів і учасників
інформаційних відносин.
Що стосується проблем суто інформаційних правовідносин, об’єктом яких є
інформація за ст. 200 ЦК України, то їх учасниками можуть виступати усі
учасники цивільного права, визначені у ст.2 ЦК України. Право збирати,
зберігати інформацію надається фізичним і юридичним особам, юридичним особам
публічного права, однак ряд обмежень можуть накладатися спеціальним
законодавством, яке діє в тій чи іншій сфері інформаційних відносин. Так, як це
відбувається у сфері журналістської діяльності, в Інтернет, у сфері таємниць
тощо. При цьому використання терміну „власник інформації” ми вважаємо
принципово невірним. Навіть у разі, коли йдеться про інформаційний ресурс чи
продукт слід пам'ятати про певну умовність такого підходу. Такий термін може
застосовуватись беззаперечно лише до речі, якою є документ, папір, екран
комп’ютера тощо, або у разі, коли відбулося офіційне підтвердження єдності і
відповідності цих об’єктів і інформації, яку вони містять за умов, визначених у
попередніх підрозділах даної роботи. Тому доречно було б говорити у всіх
випадках, коли йдеться про інформацію, про її володільця, розуміючи під
володінням не класичне визначення з тріади права власності, а, скоріше, поняття
„знати” інформацію, зберігати її, російською – „обладать” нею, а не „утримувати
у своєму господарському віданні”, що звучить абсурдно.
Навіть звичне поняття „власник цінних паперів”, грошей, архівів слід було б, на
нашу думку, замінити на поняття „володілець”, оскільки сутність інформації, її
специфіка проявляється і в цих об’єктах. Тому термін „власник” – це поступка,
до того ж недостатньо виправдана, побутовому розумінню названих об’єктів. Можна
зазначити лише, що в цих об’єктах інформація впливає на матеріальні об’єкти,
складовою яких вона виступає, меншою мірою, ніж, зокрема, на особисті немайнові
інформаційні блага. Отже, учасники зазначених цивільних правовідносин практично
не відчувають специфіки об’єкту, з яким мають справу, що можна пояснити
надзвичайно давнім і тісним, офіційно чітко підтвердженим, зв’язком інформації
з матеріальною її формою. Ми звикли сприймати гроші, або цінні папери, скоріше,
як майнові об’єкти, але законодавець проявив мудрість, виділивши їх в окремі
об’єкти цивільного права, підкресливши різницю їх з речами чи майном.
Такі учасники інформаційних правовідносин, яких називають „користувачами
інформації” також не є користувачами в класично-проприєтарному сенсі цього
терміну. „Користуватися” інформацією неможливо, оскільки неможливо „вилучати із
речі її корисні властивості” – отже це не річ, а тому інформацію можна
„використовувати”, що несе інше смислове навантаження. Крім того, інформацію
можна, як видно із ст.200 ЦК України та інших законодавчих актів, які
аналізувалися вище, зберігати, передавати, накопичувати тощо. Можна лише
схвалити підхід з
- Київ+380960830922