Розділ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ
КОМУНІКАЦІЇ
Обґрунтування методологічних засад підготовки майбутніх учителів до ППК у вищій
школі носить багаторівневий характер, є предметом дослідження на рівнях:
– філософської методології, провідними засадами якої для обгрунтування
концепції підготовки майбутніх учителів до ППК є положення про єдність процесів
пізнання і самопізнання; діалектичний принцип взаємозв’язку і
взаємообумовленості закономірностей і явищ соціальної дійсності; розвиток
особистості як суб’єкта пізнання, спілкування, діяльності; взаємозв’язок теорії
і практики у процесі пізнання; активну роль особистості у пізнанні та
перетворенні дійсності; системний підхід до розуміння сутності
професійно-педагогічної комунікації та організації навчального процесу;
синергетичний підхід до розгляду педагогічної дії (діалогу, комунікації), як
системи, здатної до самоорганізації;
– загальнонаукової методології, яка представлена у дослідженні ідеями
представників соціальних теорій комунікації (символічного інтеракціоналізму,
біхевіоризму), герменевтичного філософського напряму, філософії діалогового
спілкування; екзистенціалістичною концепцією; діяльнісним підходом до
формування особистості; аксіологічним підходом;
– конкретно-наукової методології, яка вивчає сукупність принципів дослідження,
методів, що використовують у педагогіці вищої педагогічної освіти. На цьому
рівні методологічними засадами дослідження є концепції гуманістичної,
особистісно-орієнтованої обумовленості цілей, змісту й технологій підготовки
майбутніх учителів до ППК; концептуальні положення про взаємозв’язок вербальних
та невербальних засобів комунікації; наукові ідеї щодо комунікативної
підготовки фахівців.
– методики дослідження, тобто набору процедур, що забезпечує
отримання достовірних емпіричних результатів, їх первинну обробку та включення
до масиву наукових знань.
Зазначені методологічні рівні є супідрядними й утворюють складну систему,
змістовною основою якої є філософський рівень.
Зупинимося на основних методологічних підходах, які мали визначальне значення у
концептуальному плані з позицій проведеного дослідження.
Перш за все вважаємо за потрібне акцентувати увагу на ідеях представників
соціальних теорій комунікації, які забезпечують широкий погляд на феномен
„комунікація” як механізм становлення індивіда – соціальної особистості,
провідник установок даного соціуму.
Філософи (Ю. Лотман [268], Г. Тард (за [434]), Ч. Кулі [234], Дж. Мід [284], Д.
Уотсон [за 45], К. Ясперс [551] та ін.), досліджуючи соціальний процес,
трактували комунікацію як базовий феномен, що сприяє „соціальній реалізації
інформації” [434, с. 348], визначаючи, його як невід’ємну частину
соціокультурного середовища („не що інше, як соціальна реалізація інформації”
[Там само]”), яке по-різному впливає на її структуру, функції, способи
здійснення. Культура характеризує стиль мислення людини, охоплює всі аспекти
суспільного життя, дозволяє виявити глибину знань особистості, рівень її
вихованості, уміння висловлювати думку, слухати інших, робити правильні
висновки. І саме культурою людства вироблена особлива форма передачі соціально
значимої інформації, яка слугує досягненню взаємодії і взаєморозуміння. Існуюча
у вигляді правил, розпоряджень, символів, вона закріплена в етикеті, який несе
у собі кодовану інформацію про способи і прийоми комунікації, особливості
вибору її засобів. У цьому зв’язку, як справедливо помічено Ю. Лотманом, „весь
матеріал історії культури може розглядатися з погляду певної змістовної
інформації і з погляду соціальних кодів, що дозволяють цю інформацію виражати у
певних знаках і робити надбанням тих чи інших людських колективів” [268, с.
30], зокрема професійних.
З вищезазначеного зрозуміло, що в кожну історичну епоху залежно від характеру
культури і рівня розвитку природних і технічних засобів інформації формувалася
своя комунікація – засіб асоціального виявлення індивідуума або групи [384].
Слід відзначити, що соціальні групи не можуть існувати поза групами
професійними. „Здобуття індивідом певної професії, як правило, означає його
входження, а потім і належність до певної соціальної групи або прошарку” [274,
с.36]. Проте існує і зворотний зв’язок. „Комунікація – необхідна умова
здійснення культурних інновацій у суспільстві, без яких немислиме людське
життя” [130, с. 17]. Таким чином, рівень комунікації, використовувані засоби
комунікації обумовлені культурою соціуму (професійною культурою) й одночасно
впливають на її розвиток. Це переконує в тому, що у процесі підготовки
майбутніх учителів до ППК має акцентуватися на культурі встановлення
безпосередніх та опосередкованих комунікативних зв’язків з різними суб’єктами
комунікації.
Так, Г. Тард був першим класиком соціології, який голосно заявив про можливості
наукового вивчення комунікаційних процесів. Він пояснював, що виникнення
суспільства пов’язане з розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі
наслідування. Мова, релігія, суспільство – продукти творчості
індивідів-новаторів; інші люди стали наслідувати цих новаторів, що сприяло
ствердженню соціальних інститутів (за [434, с.13]). Ця ідея для нас вагома для
розуміння особливостей наслідування мови, невербальних засобів, манери
висловлення, стилів тощо у процесі комунікації.
Провідний теоретик біхевіоризму Д. Уотсон вважав, що основою комунікації є не
мова як система, а безпосередні мовленнєві сигнали, маніпулюючи якими можна
виховати конкретну людину (за [45, с. 19]). Дійсно,
- Київ+380960830922