РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
КІНЦЯ ХVII-XVIII ст.
Історія церкви в Україні як окремий напрям у історичній науці розвивається вже десятиріччя, з 20-х рр. ХІХ ст. Зрозуміло, що весь багаж напрацьованої наукової літератури с тих пір, перш за все, виражається у теоретичному обгрунтуванні на підставі джерельної інформації певних концепцій. Протягом цього часу сформувалися і методологічні підходи, властиві для різних наукових шкіл, осередків і напрямів, за допомогою яких обгрунтовувалися ці ж концепції. Ці підходи мають як загальні риси, так і індивідуальні. Останні зумовлюються потребами саме теоретичного обгрунтування конкретної концепції. Оскільки у сучасній історичній науці продукується значна кількість досліджень, відповідно вже постає проблема узагальнення теоретичного і методологічного досвіду попередніх поколінь істориків з його диференціацією стосовно їх концептуальних завдань.
Розвиток сучасної історичної науки неможливий без використання дослідниками відповідного методологічного інструментарію. І, як справедливо відмічає Я.Калакура, також "історіографія має свої історичні, історіософські, теоретичні та методологічні засади, свої методи дослідження, свій категоріально-понятійний апарат"37. Цілком зрозуміло, що після кількох десятиліть панування єдиної "марксистсько-ленінської" методології, вітчизняні науковці намагаються створити і застосувати альтернативні підходи для вирішення поставлених задач. Саме тому сучасні історики вже значно частіше звертаються до проблем методології науки. Однак, Ю.Присяжнюк вважає, що на нинішній час "ахіллесовою п'ятою" наукових (насамперед дисертаційних) досліджень останніх років на царині історії залишається їхній методологічний інструментарій", особливо з огляду на панування, все ж таки, "єдино наукової" монометодології38. Разом з тим, вже нині поступово накопичується база наукових вітчизняних досліджень з проблем методології і навіть виникають дискусії з цього питання39.
Методологія дослідження історії церкви як сукупність спеціальних наукових прийомів, почала формуватися у першій половині ХІХ ст. Для неї, звичайно, характерне застосування ряду загальних методів і засобів, котрі були узагальнені Л.Г.Мельником - це процес пошуку і збору документів, їх зовнішня та внутрішня критика, узгодження фактів, синтез історичного матеріалу та відтворення реальної картини шляхом оприлюднення результатів роботи40.
Разом з тим, методологія історії церкви включає в себе ще й ряд спеціальних засобів, властивих, для цього напряму історичної науки, зумовлених специфікою предмету розгляду. До них, зокрема, відносяться:
- застосування специфічного понятійно-категоріального апарату,
- використання специфічного (за походженням і змістом) документального матеріалу,
- прояв власного ставлення до релігії та церкви (активна участь у церковно-релігійному житті, підтримання атеїстичних ідей тощо),
- залежність від історіографічної традиції,
- акцентування уваги на специфічних об'єкті та предметі дослідження.
Врахування всього комплексу методологічних засобів і дозволяє досліднику найбільш виважено підійти до вирішення поставленої ним чи перед ним проблеми. Відповідно, надання переваги лише певним категоріям методології призводить до однобічності у судженнях або фрагментарності (неповності) висвітлення теми. Так, нині з'явилася думка, що у сучасній вітчизняній історичній науці існує небезпека "клерикалізації історичних досліджень у певному розумінні" із-за надмірного захоплення церковною тематикою41. Для її існування справді є підстави і це нині є серйозним питанням методології досліджень історії церкви.
Для "клерикалізації" сучасної світської вітчизняної історичної науки як методології характерними є наступні риси:
- надання переваги інтересам певної конфесії,
- відстоювання історичної концепції певної конфесії, дотримання її ідеології,
- дотримання ідеї провіденціалізму,
- використання наукового понятійно-категоріального апарату, сформованого у церковному середовищі.
При висвітленні історії церкви, окрім зазначених загальних і спеціальних засобів науковці у багатьох випадках застосовують ряд принципів:
- дотримання хронологічної послідовності,
- визнання закономірності перебігу подій,
- аналіз явищ і подій,
- використання обмеженої кількості джерел і літератури,
- врахування певної ідеологічної схеми.
У зв'язку з цим варто звернути увагу на методологічні аспекти творчості київського митрополита Євгенія (Болховітінова), оскільки саме він у 1820-х рр. здійснив першу наукову спробу широкомасштабно викласти історію православної церкви в Україні. З'ясовуючи предмет зацікавлень цього вченого, дослідник його творчості Є.Шмурло відзначав: "...церковна історія не є для нього власне історією церкви, явищем, що розкриває певний принцип, а радше розповіддю про події і перипетії, які виникли під впливом сторонніх явищ"42. Отже, митрополит Євгеній ставився до історії церкви в першу чергу як до історії суспільного інституту і особливе значення в цьому він відводив широкому залученню історичних та інших джерел до опрацювання матеріалів43. Можна стверджувати, що його методологічні підходи до висвітлення історії церкви в Україні були передовими для першої половини ХІХ ст. і багато в чому вплинули на подальший шлях розвитку наукових досліджень цього напряму, в першу чергу у церковному середовищі. При цьому необхідно враховувати ту обставину, що. звичайно, сам Є.Болховітінов був людиною свого часу, з тими поглядами, що сформувалися у певних умовах. Сучасний російський філософ П.В.Калітін, розглядаючи процес формування світогляду вченого, звертав увагу на визначальне значення в цьому "московської школи митрополита Платона", під впливом якої він "засвоїв православно-сінергичне й евристично-персоналістичне розуміння Християнства"44. І саме в цій евристичній орієнтації вбачається природа його історичного пізнання та принципова позиція.
Своє власне бачення історичного процесу дослі